Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Я сказав, що допоможу вам.
— На більше я й не сподіваюсь.
— Але ж можуть виникнути такі обставини, коли навіть моя допомога нічого не дасть.
— Я не вимагатиму від вас неможливого.
— Чудово.
Поїзд почав стишувати хід, ми обидва знали, що наближаємось до станції; я відійшов од дверей і став біля вікна, затуленого темною завіскою, потім трошки відхилив її і, не випускаючи з рук пістолета, визирнув.
Ми наближались до Єнджеєва; спочатку я побачив костьол та старий монастир на околиці містечка, потім перші будинки, що здавалися понурими й темними в сніговій імлі. Поїзд різко загальмував і зупинився біля вокзалу; пасажирів було небагато, на відкритому пероні я помітив кількох поліцаїв, але вони стояли спокійно, і не схоже було, щоб поїзд затримався тут надовго; до нашого вагона ніхто не підходив, на пероні залишилися вже тільки поліцаї, звідкись долинали голоси пасажирів та перегукування залізничників, потім почувся грюкіт дверей і гудок паровоза. Я зітхнув з полегкістю й подивився на майора.
— Поїхали! Коли так і далі буде, боюся, ви не матимете нагоди забавлятись моїм коштом.
— Ми проїхали тільки половину дороги.
— Так, це правда.
— Отож може статися ще багато цікавого.
— Не знаю, чого ви очікуєте від цієї подорожі. Але гадаю, що минулі роки війни, яку ви самі розв’язали, дали вам уже чимало сильних вражень…
Майор знизав плечима й уважно подивився на мене.
— Річ не в сильних враженнях. Ви, здається, все ще вважаєте мене за одного з дурнів, які тішаться тим, що можуть убивати, кидати гранати й цілими тижнями сидіти в окопах. Але ви помиляєтесь. А якщо я за ці роки й почував певне задоволення, то воно мало своєрідний характер і було пов’язане з суто особистими переживаннями та спостереженнями, якими я не міг поділитися навіть зі своїми земляками.
— Розумію…
Я все дивився у вікно; ми знову мчали білою пустелею, але краєвид уже змінився, не було ні гір, ні лісу, навкруг стелилася безкрая, заметена снігом рівнина. Раптом я відчув гострий біль у руках вище ліктя, поміркувавши, збагнув, що це реакція м’язів на ті неймовірні зусилля, яких коштував мені перехід по обмерзлих приступках вагонів; якби я був слабший і не такий обачливий, зараз моє тіло вже присипав би сніг, а по якомусь часі обхідники знайшли б його, задубіле, заклякле, і ніхто б ніколи не дізнався правди ні про мене, ні про те, як я загинув.
Я думав про це спокійно, без хвилювання, ніби це мене не стосувалось, і стежив за майором, який, зручно вмостившись на шкіряному дивані, сидів нерухомо; я дивився на нього і раптом з подивом відзначив, що атмосфера ворожості зникла без сліду; мене це прикро вразило, я любив за таких обставин відчувати глибоку ненависть ворога, бо це полегшувало мені боротьбу, надавало певності моїм діям, нарешті, звільняло від докорів сумління, коли доводилось убивати. Але цього разу сталося щось таке, що сповнило мене тривогою, я раптом відчув себе внутрішньо роззброєним; до того ж мене мучила невідступна думка, що мій противник з самого початку надав грі бажаного для нього тону, а це було небезпечно, я мусив опиратися цьому, мені не можна було виявити своїх почуттів, я не міг показати, що визнаю його тимчасову перевагу, і повинен був і далі триматись як людина, котра є господарем становища, хоч з кожною хвилиною це ставало все важче. Нарешті я відійшов од вікна, сів на м’який, зручний диван і простяг ноги. Майор приглядався до мене з дедалі більшим зацікавленням.
— Скільки вам років? — спитав він.
— Сорок.
— Ви виглядаєте значно молодшим. Я б дав вам років двадцять три, не більше.
— Я сказав неправду. Мені шістдесят чотири.
— Отже, я помилився тільки на рік.
— Це не має ніякого значення.
— Ви вважаєте, що рік у житті людини нічого не значить?
— Цього я не казав.
Майор засміявся.
— Все-таки це дуже смішно.
— Що?
— Ситуація загалом, наша незвичайна зустріч, нарешті, ця подорож в одному купе. Правда ж, смішно?
— Як кому.
— Незабаром ми розстанемось.
— Напевно.
— Ви виходите в Кракові?
— Не знаю.
— Як, ви не знаєте, куди їдете?
— Я знаю тільки, куди хотів би доїхати. А це не одне й те саме.
Майор мовчки кивнув, потім якось непевно махнув рукою, — значення цього жесту я так і не вловив, — знову взяв сигарету, закурив і, подумавши трохи, спитав:
— Навіщо ви це робите? Будь ласка, скажіть мені…
— Що?
Кивком він показав на полицю, де лежала валіза, і мені здалося, що на його обличчі з’явився вираз болісного роздуму, він трохи подався в мій бік, на гладеньке ясне чоло набігли поперечні зморшки, але мене в цю мить цікавили тільки його руки, білі, випещені, в яких відчувалась прихована сила. Дивлячись на них, я зняв з шиї шарф і розстебнув пальто, бо мені враз стало дуже жарко.
— Ну то як?
— А навіщо ви носите цей мундир, майоре? — спитав я зі злістю. — І чого ви шукаєте в цій країні?
— Йде війна. Це, мабуть, все пояснює.
— Так. Іде війна. Існує фронт. А ми — вороги!
Обличчя його спохмурніло, він мимохіть сахнувся й відкинувся на м’яку спинку дивана, потім, задумано подивившись на вогник тліючої сигарети, з якої від цього різкого руху зірвалась сіра купка попелу, сказав лагідно, майже з сумом:
— І все-таки це не має сенсу. Те, що ви робите, не має ніякого сенсу. Ви повинні, нарешті, зрозуміти, що у відкритій боротьбі з нами у вас немає ніяких шансів виграти. Вам треба ждати. Ждати, і більш нічого. Ваш найкращий союзник — час. Адже ви, як і я, мабуть, добре розумієте, що ждати лишилося вже недовго. А наражатись на смерть напередодні визволення, на мою думку, просто безглуздо.
— Ми обидва в однаковому становищі. Смерть так само загрожує і мені, і вам, майоре.
— Але між нами все-таки є певна різниця.
— Можете не нагадувати. Я й сам це добре знаю.
Різницю, про яку ви говорите, мені не раз довелось відчути на собі, і до того ж дуже болюче. Вже сам факт, що я змушений їхати у вагоні з написом «Nur fur Deutsche», досить принизливий, і якби не особливий збіг обставин, що привів мене сюди, я, напевно, відмовився б від сумнівної приємності подорожувати у вашому товаристві.
Майор поволі похитав головою і ще раз обвів мене уважним поглядом, що кінець кінцем спинився на дулі пістолета, якого я все ще не
