«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський
2
Машина із скреготом зупинилась. Біля шлагбаума стояли два жандарми з' блискучими бляшаними нагрудниками на шинелях. Шофер показав перепустку. Жандарм оглянув машину й, козирнувши, дозволив їхати далі.
Берлін, як звичайно, був занурений у темряву. Машина помчала повз чорні громади будинків.
— Зупиніться біля абверу, — сказав Коссовські, коли «оппель» виїхав на Кайзервільгельмштрасе.
Коссовські думав, що Лахузена він не застане, але той, виявляється, чекав на нього.
Обличчя полковника абверу виражало гострий подив.
— Проходьте і сідайте, капітане, — промовив Лахузен, збираючи зі столу документи. — Ви втомилися, звичайно, але доведеться ще попрацювати. Неймовірна річ. Нечувана…
— Не розумію вас, пане полковнику.
— Ах так! До рук гестапо потрапив чоловік. З нього вибили зізнання. Він виявився зв'язковим «Роте капели» — червоної підпільної організації. Він ішов до Перро. І знаєте, хто ним виявився? Майор Евальд фон Регенбах!
Якби Коссовські не сидів у кріслі, в нього, мабуть, підкосились би ноги. Він міг підозрівати Регепбаха, як підозрівав у зраді й другого коричневого фюрера — Гесса, коли той перелетів до Англії, але те, що невловимий, всезнаючий, загадковий Перро — це Регенбах, ніяк не вкладалося в його свідомості.
— Ми дізналися про це вранці. Канаріс поїхав до Гіммлера, потім доповідав рейхсмаршалові Герінгу. Адже Герінг рекомендував Регенбаха на вищі курси штабних офіцерів люфтвафе. Той дав згоду на арешт зовсім недавно: від доказів не втечеш.
— Яку ж роль заготовлено мені в цій справі? — запитав Коссовські.
— Найпершу. Гіммлер обіцяв Канарісові передати Регенбаха нам. За його будинком установлено стеження. Ви пройдете до нього з важливим, скажімо, повідомленням й арештуєте його. А то, крий боже, він здумає застрелитися. Нам він, звичайно, потрібен живий. Дійте зараз же.
— Невже навіть серед таких німців можуть бути червоні?
Лахузен розвів руками.
— Тепер від Перро нас поведе пряма дорога до Марта з його рацією в Лехфельді… — жорстко промовив Коссовські.
— Ось тому ми й вирішили дати вам першу роль, оскільки ви досягли найбільших успіхів у цій справі, — сказав Лахузен. — Від того, наскільки вдало ви проведете операцію, залежатиме ваше підвищення по службі.
— Я завжди служив рейху та фюрерові… — почав, підвівшись, Коссовські.
— Так, так… — перебив його Лахузен. — Ви були ретельним працівником. Тільки не оступіться зараз. Регенбаха, повторюю, треба взяти живим. Пароль: «Ізольда».
Лахузен натиснув на кнопку дзвінка. До кабінету ввійшли три співробітники абверу. Одного з них Коссовські вже знав — це був шофер, який возив його до Лехфельда.
— Досить спритні хлопці, — похвалив Лахузен. — Ви поїдете з ними, капітане. Ще! І як тільки візьмете Ре-генбаха, відразу ж подзвоніть мені. Я чекатиму вас.
… О другій годині машина зупинилася біля під'їзду аристократичного особняка недалеко від Тіргартенпарку. З темряви виросли дві тіні в цивільному. Коссовські назвав пароль.
— При будь-якому підозрілому шарудінні ламайте двері й беріть, — сказав Коссовські абверівцям. — Я ж подзвоню йому з автомата.
«Якщо Регенбах ще ні про що не здогадується, спробую взяти його без зайвого шуму, а то й справді, чого доброго, спробує пустити собі кулю в лоба», — подумав він, засовуючи в автомат десятипфенігову монету.
В трубці досить довго лунали гудки. Нарешті хтось підняв трубку і тримав її в руці, неначе роздумуючи, відповідати чи не відповідати.
— Пан майор? — запитав тоді Коссовські.
— Так, — сонним голосом відповів Регенбах.
— Вибачте за пізній дзвінок, але я щойно повернувся з Лехфельда й привіз приголомшливе повідомлення, з яким не можна зволікати.
— Що трапилося? Вам пощастило виловити Марта?
— Дозвольте мені заїхати до вас і все пояснити.
Якийсь час Регенбах вагався:
— Ви де зараз?
— Зовсім поряд, дзвоню з автомата.
— Добре, чекаю.
Коссовські кинувся до особняка Регенбаха.
— Станьте в затінок. Беру його сам, — шепнув він абверівцям.
Через п'ять хвилин Коссовські натиснув на кнопку дзвінка.
Регенбах зустрів його в піжамі та капцях.
— Тут нікого нема? — запитав Коссовські.
З глибини спальні пролунав гавкіт.
— Припини, Зізі! — звелів жіночий голос, і собака вгамувалась.
Регенбах з Коссовські пройшли до кабінету. Досвідченим оком Коссовські обмацав кишені Регенбаха й переконався, що там пістолета нема.
— Ну? — нетерпляче запитав Регенбах.
— Перро…
— Що — Перро?
— Я привіз наказ арештувати вас, Перро…
Регенбах зблід. Рука впала на шухляду письмового столу.
— Відійдіть! — крикнув Коссовські.
За дверима почулися кроки. Той абверівець, який був шофером у Коссовські, підійшов до майора й спритно защіпнув наручники.
— Що трапилось, Еві? — розштовхавши офіцерів, до кабінету стрімко ввійшла гарна жінка в халаті з барвистого японського шовку.
— Заспокойся, люба, — промимрив Регенбах й опустив голову.
— Фрау, дайте одяг вашому чоловікові, — наказав Коссовські.
— Я поскаржуся штандартенфюрерові! — жінка гордо відкинула біляве волосся.
— Марно, Лезі, — Регенбах раптом випрямився і просто у вічі подивився на Коссовські. — Ви непогано зробили це, Зігфріде.
… Лише на світанку Коссовські дістався до власного дому. Голову ломило від нестерпного болю. Він розумів, що йому треба бути присутнім на першому допиті Регенбаха. Від першого допиту, як це часто буває, залежали й інші допити. На першому допиті якоюсь мірою можна визначити вдачу злочинця, його стійкість, мужність чи боягузтво, його поведінку надалі. Але він так утомився, що Лахузен сам помітив землянистий колір його обличчя й запропонував поїхати додому, як слід виспатися. Надто важким і нервовим був цей день навіть для такого досвідченого контррозвідника, як Коссовські.
Розділ одинадцятий
ЛУНА В БЕЗКРАЙНЬОМУ НЕБІ
Наприкінці серпня 1942 року до Житомира виїхав начальник політичної розвідки СС Вальтер Шелленберг. У польовій штаб-квартирі рейхсфюрера він висловив Гіммлерові думку про те, що, поки німецькі війська наступають на Сталінград, треба дійти «компромісної угоди» з Англією та США.
Шелленберг був досить далекоглядним у питаннях політики. Одним з перших серед найвищих чинів рейху він збагнув, що війна з Росією набирає затяжного й, отже, згубного для Німеччини характеру. Володіючи колосальними ресурсами на Уралі та в Сибіру, росіяни випускають дедалі більше танків, літаків, гармат, боєприпасів. Дедалі сильніше зростає опір, поширюється партизанська боротьба, росте опозиція і
