«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

Літак ринув угору. «Летить, летить!»

— Алло! Я «Штурмфогель!» — закричав Вайдеман, притиснувши до горла ларингофон. — Зліт на швидкості сто шістдесят два кілометри за годину. Набираю висоту. Швидкість зараз шістсот п'ятдесят. Температура газів за турбіною…

— Альберте! — почув Вайдеман схвильований голос Зандлер а. — Поздоровляю, Альберте! Швидкість не підвищуйте. Працюйте до порожніх баків!

— Добре, професоре! Ого, як швидко я набрав висоту.

Вайдеман пішов на розворот. Прив'язні ремені боляче врізались у плечі. Рота скривило. Кров прилинула до очей.

— Відчуваю великі перевантаження, — передав Вайдеман.

— Так і повинно бути, Альберте, — негайно відгукнувся Зандлер.

Під крилами розгорталася земля. Червоніли серед ясно-іржавих полів і темних лісів Лехфельд, замок Блоків. Удалині голубіли Баварські гори і курів димарями заводів Аугсбург.

Через двадцять хвилин стрілка витратоміра підійшла до критичної риски. Прибираючи тягу, Вайдеман помчав до землі. Він здивувався приємній насолоді літати на «Штурмфогелі».

Попереду не було гвинта мотора, й не лізли в кабіну вихлопні гази. Звук від роботи двигунів відносився назад, і пілот відчував лише розмірене деренчання корпусу та інколи перекочувався грім — мотори допалювали пальне.

Над землею Вайдеман вирівняв літак і плавно посадив його на бетонку.

Вайдеман побачив людей, які бігли до нього. Весь аеродром зірвався з місця — «Штурмфогель» нарешті побачив небо.

— Політ закінчив, — передав Вайдеман і додав зовсім уже не до речі для цієї миті: — А все ж треба трохи вище підняти стойку носового колеса, професоре.

3

Коссовські тимчасово обіймав посаду начальника відділу «Форшунгсамту», але відповідальність за таємність робіт у Лехфельді з нього не зняли. Будучи присутнім на допитах Регенбаха, він ніяк не міг уловити зв'язків, що тяглися з Берліна до маленького містечка під Аугсбургом. Регенбах мовчав. Він непритомнів од болю при катуваннях, його лікували в тюремному лазареті і знову мордували, та ледве він приходив до тями, стулював рота й не промовляв ані слова. Коссовські розумів, що Регенбаха пойняла така затятість, яка заглушала навіть найстрашніший біль. Розумів він і те, що такі хитрощі, як обіцянка зберегти життя, дати можливість жити під домашнім арештом, навіть вручити пістолет, аби той сам покінчив з собою, ні до чого не приведуть.

Тому лишався тільки один метод — зламати озлобленість постійним болем, що не вщухає ані вдень, ані вночі.

Таємничий Март був надійно прикритий несамовитою, нелюдською затятістю Регенбаха.

Знову й знову Коссовські співставляв факти, шукав зачіпки. в лехфельдських аваріях. Та картина виходила розпливчата, невиразна, як ранні осінні ночі, коли він, змучений, з тяжким болем у голові повертався додому відпочити, щоб зранку знову марно воловодитися з Регенбахом та з вислизаючими іменами Вайдемана, Зейца, Піхта, Ютти…

Раптом функабвер прислав Коссовські дві перехоплені телеграми. Розшифрувати їх пощастило далеко не повністю. Та все ж стало зрозуміло, що Директор двічі запитував у Марта дані про якийсь об'єкт «Б». Значить, лехфельдська радіостанція повинна неодмінно відгукнутися. Коссовські виїхав до Лехфельда.

Осінь уже зібрала свої жнива. Ліси й гаї стали яснішими, прозорішими. Спорожніли поля. Ліс неподалік од Лехфельда зіщулився й потемнів; вирізнилося кладовище, де поряд з хрестами й пам'ятниками стояли погнуті гвинти літакових моторів — тут мокли лід мрякою мертвяки пілоти.

Коссовські відразу ж поїхав до Фліке. Кулеподібна голова з похнюпленим носом та маленькими очима освітлювалася малесенькою лампочкою від бортового акумулятора, яка висіла над крупномасштабною картою району Аугсбурга й Лехфельда. Зверху опускалися шнурки з важками, з допомогою яких можна по пеленгах засікти підпільного радиста.

— Нічого втішного, — розвів руками Фліке, побачивши Коссовські, який входив у автофургон.

— Станція повинна запрацювати, — сказав Коссовські. — Від вас можна з'єднатись із Зейцем?

— Звісно. — Фліке натиснув на комутаторі кнопку й набрав номер телефону оберштурмфюрера.

— Говорить Коссовські… Вальтере, вам відомо про нові телеграми?

— Так.

— Як ви думаєте, радист відгукнеться?

— Звичайно. Тільки я ще не знаю, що це за об'єкт «Б».

— Я теж не знаю… Але радист повинен рано чи пізно відповісти Директорові, — помовчавши, сказав Коссовські. — Тому в моє розпорядження дайте взвод солдатів. Ми повинні відразу ж визначити місцеперебування рації і взяти радиста.

— Добре, я дам вам взвод солдатів з охорони аеродрому, — завагавшись, погодився Зейц.

— І ще одне прохання… Про те, що я в Лехфельді, ніхто, крім вас, знати не повинен.

— Зрозуміло, — відгукнувся Зейц і поклав трубку.

4

Рація запрацювала об одинадцятій ночі, коли на місто опустилася холодна, зоряна ніч. «КПТЦ 6521. 9006. 5647…» — понеслися в ефір квапливі крапки-тире. Відразу ж у динамік увірвалися голоси функабверівців, які чергували на моніторах.

— Я «Хенке», сто сімдесят три градуси…

— «Бове», сорок сім…

— Говорить «Пульц», двісті шістдесят…

— Я «Кук», сто дванадцять…

Фліке стрімко пересував на карті Лехфельда червоні шнурки з важками. На схрещенні цих шнурків Коссовські побачив район авіамістечка. Кров ударила в скроні. «Все точно!» Він кинувся до виходу, до своєї машини.

— Тривога!

— Куди? — вигулькнув із темряви лейтенант Мацкі.

— Очепити будинки Зандлера, Хайдте, Венделя, Бука!

Шофера поблизу не виявилось, і Коссовські сам погнав «опель». Добре, що ніхто не швендяв по шосе. «Швидше, швидше!» Він натискував на газ. Машина летіла на граничній швидкості. Коссовські, звичайно передбачливий, обережний, цього разу не думав/чи зможе він один упоратися з Мартом чи радистом. Він хотів лише застати розвідників за рацією, біля ключа в роботі.

Коссовські всього на мить одірвав погляд від дороги, але в пам'ять уже чіпко ввійшла побачена картина: приземкуватий особняк Зандлера, бордові штори вітальні — там хтось є. Нога зісковзнула з підойми газу на велику підойму гальма. Коссовські хитнувся на кермо, боляче вдарившись грудьми. Ногою він відштовхнув дверцята й вискочив із машини, вихоплюючи з кобури пістолет.

Двері замкнуто. Коссовські здалося, що машини з солдатами їдуть надто повільно, хоч вони мчали на граничній швидкості. Нарешті солдати висипали з кузовів. Коссовські наказав ламати двері. Загупали приклади. Двері, зірвавшись із завіс, упали. У вітальні нікого не було.

Трьома стрибками Коссовські вибіг до антресолей. З гуркотом розчинив двері. В кутку на тумбочці горить малесенька лампочка під голубим абажуром. На столі стоїть чемодан із зеленим вічком індикатора, важельки настройки, ключ, смужка паперу…

— Руки! — Коссовські встигає помітити Ютту, яка відступила в темряву.

«Чому підіймається одна рука?» — майнула думка.

Щось важке падає на підлогу. Очі осліплює шалений спалах. Дивовижна сила жбурляє Коссовські вниз. Падаючи, він б'ється потилицею, шкребе по килиму, встає і, хитаючись, обпалений, майже непритомний, вивалюється в коридор. Звідти, де була кімната Ютти, шугає вогонь. Згасаюча свідомість ловить ще якийсь звук. Болю