«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський
Лахузен підвівся, й обличчя його, спочатку освітлене слабким відображенням настільної лампи, сховалося в затінку.
— Майор Регенбах сказав мені, — несподівано ласкавим тоном заговорив полковник, — що вам кортить виїхати до Лехфельда й самому впіймати шпигуна. Їдьте, Коссовські, ловіть…
— Так, але… — Коссовські так приголомшив цей дозвіл, що він не зразу прийшов до тями.
— Що ж вас затримує? — запитав полковник.
— Мені важливо знати, чи розшифрували ту телеграму, яку перехопили після здійснення операції «Емма».
— Розумію… Вам знати важливо. — Лахузен підійшов до Коссовські майже впритул і раптом крутнув убік. — На жаль, розшифрувати її ми не змогли. Ви вільний, капітане. Вибачте за пізній виклик. Така служба… Ви, майоре, залиштесь…
— Значить, Коссовські? — Лахузен узяв текст розшифрованої телеграми.
В ньому говорилося:
«Від Марта Перро. Попередження одержав. Чекаю терміново особисто. Март».
Телеграма про те, що Хейнкель працює над створенням чотиримоторного реактивного літака, була послана Центру й підписана Перро. Лахузен сам просив Регенбаха натякнути про це Коссовські за кілька днів раніше. Але звинувачення в шпигунстві, вважав Лахузен, занадто серйозне, щоб негайно арештувати таку людину, як Коссовські. І тому він поклав зачекати, коли той сам зрадить себе й заодно Марта, з яким постарається зустрітися в Аугсбургу чи Лехфельді.
Тієї ж ночі, після того як пішов Коссовські додому, було відкрито його сейф і вивчено справу, яку він вів, розслідуючи аварії й катастрофи «Штурмфогеля».
За Коссовські вирішено було встановити якнайретельніше стеження.
Можливо, Лахузен мав би більше підстав для арешту Коссовські, якби знав про те, що відбулося в Іспанії спекотливого полудня в серпні 1937 року.
Але Лахузен про це не знав. Знали троє: Зейц, Піхт і Коссовські. І всі мовчали.
Розділ десятий
ДЕНЬ КАТАСТРОФИ
Як і в 1941 році, Геббельс просторікував про остаточну перемогу над Росією. Гірсько-єгерські частини генерала Дітля рвуться до Мурманська, єдиного незамерзаючого порту на радянській Півночі. Рейдер «Адмірал Шеєр», увійшовши в арктичні моря, потопив легендарний у росіян пароплав «Сибиряков» і обстріляв порт Діксон у гирлі Єнісею. Ленінград затиснуто в залізних лещатах блокади.
Наступ на півдні йде з блискучим успіхом. Величезні армії Паулюса й Гота просуваються все далі й далі до Сталінграда. Операція «Брауншвейг» здійснювалась без особливих змін. Для підтримки наступаючих німецьких військ із повітря сюди кинули восьмий корпус генерал-полковника Ріхгофена. Корпус у три-чотири рази перевищує сили радянської авіації на півдні. В ніч з 22 на 23 серпня 1942 року його ескадри одержали наказ Гітлера про тотальне зруйнування Сталінграда.
Бомбардувальники йшли хвилями, йшли так густо, що, здавалось, інколи заступали небо. Мільйони бомб сипались на місто, перетворюючи його на руїни. Вони поступово пересували удари до Волги, даючи свободу дій наземним військам, які зав'язали кровопролитні вуличні бої.
В ці дні наддалекий бомбардувальник «Юнкерс-390», вилетівши з Берліна і приземлившись у Токіо, привіз німецькому послові Отто шифровку про те, що Німеччина після захоплення Сталінграда сподівається на вступ у радянське Примор'я Квантунської армії. В імператорському кабінеті міністрів генералу Отто дали зрозуміти, що японський солдат з радістю потисне руку німецькому солдатові на транссибірській магістралі.
1
«Іспанія, чортова Іспанія… Піхт привів цього самого Штейнерта до нас, — думав Коссовські. — Я не повірив його документам. Зейц застрелив Штейнерта. А Штейнерт ніс таємного пакета від Канаріса до Франко. Звідки я тоді міг знати, що Штейнерт підполковник і що він хотів попередити про наступ червоних під Валенсією?! А ми не хотіли тягатися з ним спекою по горах. Коли я дістав наказ про розшук Штейнерта, я розрив його могилу й труп скинув у річку. Але діло було зроблено…»
Лехфельд після задухи й столичної метушні завжди видавався Коссовські чимось схожим на будиночок його старої бабусі. Такий же чепурний, позеленілий від старості, тісний і добрий. Коли з аеродрому не долинало несамовитого виття турбін, над містечком западала глибока, майже сільська тиша.
Коссовські захотів трохи освіжитися й випити пива.
Розім'явшись після довгої дороги, він зайшов до пивної «Феліна». Час був ранній, і кельнер ще прибирав низький, зроблений під дуб зал з антресолями — там були номери. Вибачившись, кельнер зашкутильгав до шинквасу.
— Ви були на фронті? — запитав Коссовські.
— Так, поранений під Смоленськом.
— Бідолаха…
— Чому ж, пане капітане? Зате мене не пошлють назад, — простодушно відповів кельнер.
Коссовські усміхнувся, дивлячись на довірливого веснянкуватого хлопця, й почав пити прохолодне, міцне пиво.
— Ви більше нічого не будете замовляти?
— Мабуть, сосисок.
Кельнер зварив сосиски і подав на маленькій картонній тарілочці.
— Якщо дозволите, я прибиратиму далі, — попросив він.
— Будь ласка.
Коссовські повільно жував м'ясо й думав, з кого ж почати розмову? «Мабуть, із Зандлера. Цей старий тетерук усе викладе, як на сповіді. Чогось він боїться. Боїться все життя, видно, замолоду хтось його дуже налякав». Після розмови з Лахузеном Коссовські збагнув, що повинен будь-якою ціною знайти, цього самого Марта.
На карту поставлено його життя. З того, як змінив ставлення Регенбах, як розмовляв з ним Лахузен, а головне, яким сильним було його передчуття, Коссовські зрозумів, що на ньому лежить якась підозра. Відвести її від себе можна лише в тому випадку, якщо Март попаде йому до рук живим чи мертвим.
Закінчивши з пивом і сосисками, Коссовські розплатився і подався до машини.
— На аеродром, — кинув він.
Шофер повів машину на великій швидкості, кривуляючи вузькими вуличками.
— Ви гарний водій, — похвалив Коссовські єфрейтора.
Шофер осміхнувся, але промовчав. У нього було сите, широке обличчя, витрішкуваті очі й абсолютно білі вії. Пілотка незграбно прикривала велику голову.
— Ви недавно служите в міністерстві? — запитав Коссовські.
— Давно. Просто я обслуговував інші відділи, — відповів шофер.
Коссовські подумав, що цей шофер може працювати і в абвері. А можливо, й правда цього хлопця послали стежити за ним? Він знову відчув на серці неприємний холодок, як за кілька годин до зустрічі з Лахузеном.
Професор Зандлер прийняв Коссовські чемно. Вони були майже одного віку, й скоро між ними встановилося взаєморозуміння, ясна річ, тією мірою, яка може бути у відносинах професора й конструктора з контррозвідником.
Коссовські почав розпитувати про справи, про людей, з якими працює. Але скоро він помітив, що професор намагається бути гранично стислим.
— Даруйте, пане Зандлер, — перебив його Коссовські. — Мені потрібні деталі, навіть
