Русичі - Ігор Юринець
— Так, то мої слова, і від них не відмовляюся. Але чому заходиш так здалеку та обережно, мов подорожній, що не зважується ступити на перший річковий лід?
— Тому, що дуже вже багато залежить від нашої розмови нинішньої. А може, й все, — додав по короткій мовчанці. — Сам бачиш: з кожним днем сутужніше стає, й навряд чи відступить Гнєз. Певен своєї сили воєвода, тож не квапиться, вичікує, поки терпіння наше обірветься. Два дні як змовкли топори за становищем їхнім. Що там майструють — годі увидіти зі стін. Та гадаю, метавки ладили. А тоді, як поставлять перед стіни ті метальні орудки, вже ніхто не зможе їх спинити.
Правду мовиш, воєводо. Нині мусимо на хвилі час лічити. Лише безумці могли б успокоєно очікувати свого кінця. Кожен день згаяний смертельним для нас може стати. Тож мусимо зважитися на щось більше, ніж відсиджування за сими стінами. Не один раз про те й сам думав, але який вихід знайти — не відаю…
— Є один вихід, — з неприхованим не то торжеством, не то лукавством, що променилося у кожній рисочці обличчя, промовив Миловид. — Звичайно, ризик чималий. Але все-таки можемо розраховувати на удачу. А суть ось у чому: мусимо зважитися на вилазку, спалити метальні орудки і будь-що знищити верховоду їхнього Гнєза. У тім порятунок. — Мовлячи те, зухвало зиркав на Гостомисла, смакуючи подумки здивування та недовіру, що відбивалися на обличчі старого. Посадник вдихнув гучно на повні груди повітря, струснув плечем, ніби виважуючи, чи стачить сили змести одним змахом усі заперечення та остороги Гостомислові, до яких наготовлений був заздалегідь. Розкошував боярин — накінець-то оцінить цей гордливий старець усю далекоглядність володаря кріпості. Та, не дочекавшись великого подивування з уст Гостомислових, продовжив квапливо: — Я все уже обмислив, Гостомисле. Треба, аби дві сотні ваших мужів, усі, хто може тримати в руках зброю, вийшли із кріпості і вдарили разом по чужинському становищу. Мусять стояти на смерть, до останнього стримувати натиск ворожих сотень. За той час я проберуся з загоном дружинників у лігвище вороже, знищу і порахуюся з воєводою лехітським. Саме це і є головним у тій нічній вилазці. Та знатимемо про кінцеву мету лише ми обидвоє… Тож мусиш переконати своїх воїв врости в землю за стінами кріпості і не ступити і кроку назад, доки ми не скінчимо справу. А звістить про те полум’я на тому місці, де ладнають вони свої орудки метальні. В успіху тої справи єдиний для нас порятунок…
— Багато оповів ти мені, Миловиде, — невдоволено насупив брови старець. — Та найголовніше таки не зважуєшся довірити, таки не зважуєшся. — Гостомисл потирав сухорлявою долонею чоло та позиркував спідлоба на свого співрозмовника. Здавалося, тими настійними рухами хоче стерти породжені недовір’ям боярина невдоволення та образу, що глибокими зморшками розкреслили надбрів’я. — А я повинен знати все, адже йдеться про життя чи смерть кращих воїв — силу і гордість нашої громади. Не думаю, що зможеш ти пробитися зі жменькою дружинників через товписько ворожого стану до метавок, обставлених вартівниками зі всіх боків. Для такої легковажної забави забагато шрамів на тілі носиш…
— Таки твоя правда, Гостомисле, не все сказав. Та від тебе хоронитися не мав наміру. Просто не дійшов ще до того, найголовнішого. Та що там слова, ходімо — сам увидиш… — рвучко підвівся з місця Миловид і рушив до дверей, порухом руки запрошуючи за собою старійшину надтисьменської громади.
Не перемовилися дорогою навіть словом. Поминувши просторе господарське дворище, де в міцній загорожі вспокоєно ремигало зо два десятки вгодованих биків, попрямували до високих дубових дверей, що темніли у складеному з сірого каменю підмурівку посадської хоромини.
Вартівник, що мить перед тим куняв, зіпершись на держак списа, вмить зігнав із обличчя залишки дрімоти, квапливо почав поратися коло хитромудрих гаків, що замикали двері. За хвилю вони відчинилися, і з темного приміщення війнуло на прибулих могильним мертвим холодом. Запаливши один із смолоскипів, що завжди стояли напохваті при вході, воєвода першим рушив камінними сходами униз, у холодну і вогку студінь підземелля.
Хвильку повагавшись, Гостомисл і собі ступив на камінні сходи, попрямував за мерехтливим світлом смолоскипа, що ледь просвічувало густий морок.
— Ну, от і прийшли… — обвів поглядом запилюжену комірчину посадник. — Давно вже сюди не ступав ніхто… — Він щільно причинив двері, перевів погляд на Гостомисла. Розгледівши неприховане здивування у очах старійшини, хрипко зареготав: — Що, Гостомисле, певно, обмислюєш, чи не стратив розуму посадник від клопотів та тривог? Заспокойся, ще не обезумів. Не для того привів тебе сюди, аби покірливішим зробити, показавши сі сутерини глухі, де наймоцніші мужі за ніч-другу втрачають і силу, і волю до супротиву, і сподіванки на рятунок. Справедливий я. Втрапляють сюди лише злочинці великі. Ти ж нині спільник мій, а отже, можеш відкинути підозри, — глипнув на старійшину і, помітивши, що таки не зовсім розвіяв словами його настороженість, зареготав голосно і добродушно.
Та нараз обірвав глухо виляскуючий під низьким сволоком сміх. Рвучко ступив до камінної лавиці. Відсунув важку брилу, що була опорою з одного боку, відтак перейшов у протилежний кут. Вхопивши важку плиту лави, якусь мить ніби виважував її в руках, а потім рвонув з усієї сили догори. Край плити лише трохи перехилився. Миловид обіперся плечем у піднятий кінець, із хрипким стогоном таки зсунув лаву з місця. Ще одним ривком поставив її на ребро.
— Ну от, — витираючи з чола рясний піт, обернувся до ватага горян. — Оцей лаз нині вартий, певно, й двох сотень воїнів.
Гостомисл опустив смолоскип до темніючого на тому місці, де стояла лава, великого отвору. Полум’я вихопило із мороку припалі порохнявою камінні сходи, що вели вниз, у темну безвість. Відтак звів погляд на Миловида.
— Дивися-дивися, — обізвався той. — Це не просто лаз потаємний, це глибина мого довір’я… Звідси можна добратися попід землею аж до Чорного потоку, а там уже рукою подати і до намету Гнєзового, і до метавок, що їх кожну часину можуть виволокти перед кріпосні стіни. Що тепер скажеш на мої слова?
— Так, то порятунок, Миловиде, — схвально хитнув головою сивий як лунь старець. — І якщо не зуміємо скористатися ним як належить, то нарікати нам лиш на себе, лиш
