Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Що це тебе так розвеселило? — спитав я задирливо.
— Ох, негідники! — мовив він, ласкаво дивлячись на своїх хлопців. — Ну й телепні, ну й тупаки! Уявляю, як ти почував себе в цій загратованій дірі, коли вони добувалися в двері.
— Я весь час був певен, що це поліція…
— Oui[24]. Так я й подумав.
Я глянув на Крука — мені хотілося знати, яке враження справили на нього мої слова і чи зрозумів цей хлопчина з рудуватою чуприною й зеленими очима, до чого міг призвести його нерозважний вчинок; я шукав у його погляді якихось ознак каяття, котрі свідчили б, що він розуміє мої тривоги й хвилювання, але не помітив у його очах нічого, що могло б дати мені бодай найменшу втіху, а тільки веселі іскринки — він зовсім не почував себе винним; тому я сердито насупив брови й дивився на нього мало не вороже; але Крук раптом нахилився над столом і спитав:
— Ти бачив мене у вікно?
— Бачив.
— І бачив, як я розмовляв з поліцаєм?..
— Авжеж.
— Хай йому бісі — лайнувся він. — Мабуть, ти вважав мене за шпига?
— Еге ж.
— А знаєш, я ж збирався підійти до вікна. І якби не поліцай, що стовбичив на вулиці…
— На твоє щастя, бовдуре! — вибухнув я. — Ти, мабуть, справді думав, що я приїхав сюди тільки для того, щоб продірявити тобі довбешку?
Монтерові товариші ззирнулись і голосно засміялися.
Крук нахилився над столом ще нижче, а потім з ніяковим виглядом простяг мені руку.
— Дай лапу, Похмурий, — сказав він серйозно. — І, ради бога, не сердься. Тепер я бачу, яку дурницю зробив. Що ж, буду обережніший…
— Ну, гаразд. Забудьмо про це. На щастя, все скінчилось добре.
Я потис руку Крукові, взяв у нього сигарету, Монтер підсунув мені стільця й жестом запросив сісти. Настрій у всіх враз змінився, я бачив навколо усміхнені, приязні обличчя, ми вже освоїлися один з одним, сміх розрядив напруження, а проте мене все ще трусив нервовий дрож, а може, то була лихоманка, мені довелося міцно зціпити зуби, щоб вони не цокотіли; я сів поруч Монтера, проти дверей, і спитав:
— З вантажем усе гаразд?
— Так, — відповів Монтер.
— Коли відходить поїзд?
— За півгодини.
— Встигнемо?
— Звичайно. Встигнемо ще й попоїсти, і по чарці випити. Треба зігрітись. Ми ж геть задубіли.
Я мовчки кивнув. До кімнати ввійшов хазяїн «Какаду», несучи величезну тацю, заставлену тарілками, на них парували чималенькі порції смаженої ковбаси, на столі з’явився ще хліб, солоні огірки та пляшка горілки.
Хазяїн наповнив чарки і зараз же вийшов.
— Я не п’ю.
— Ти що, непитущий? — спитав Монтер.
— Ні. Просто обережний, — пояснив я. — Чи, коли хочете, обачливий. Мені треба їхати. Ніколи не відомо, що може трапитися в дорозі. І я хочу, щоб голова була ясна.
Невже це так важко зрозуміти?
— Ти все ще задираєшся.
— Ну, чого тобі треба? По-твоєму, я не маю права відмовитись від горілки?
— Ах, mon ami[25], — відказав він. — Ти завжди маєш рацію.
Монтер повернувся до товаришів і підніс чарку.
— За ваше здоров’я, друзі! Salud![26]
— На здоров’я.
Голодні й перемерзлі хлопці з задоволенням випили й пожадливо накинулись на їжу. Мені ж їсти не хотілось, я закурив другу сигарету і, з нетерпінням чекаючи кінця вечері, дивився на хлопців, на Монтера; мене вразило, як він змінився. Коли ми починали нашу спільну роботу, він здавався зовсім молодим, тепер йому можна було дати щонайменше років сорок. Тоді це був вродливий, стрункий юнак, а тепер — літній чоловік із сивими скронями. Боже мій, така робота кінець кінцем хоч кого доконає, адже всі ці роки ми жили в безперервній тривозі, нерви були напружені до краю, навіть лягаючи спати, ми мусили бути готові до всяких несподіванок, навіть уві сні не могли знайти спокою, і це вкорочувало нам віку. Скільки років збігло від нашої першої зустрічі — п’ять, десять, п’ятнадцять? Ні, всього три роки — три літа, три осені, три зими, а мені здавалося, що відтоді минула ціла вічність.
Я сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів, незабаром ми вже мали вийти з «Какаду», час знову змінив темп, тепер він мчав, немов скажений пес, і кожна секунда наближала момент відходу поїзда; вже був початок на сьому, я став нервуватись, але намагався цього не виказувати, треба їм підживитися й перепочити. Вони їли мовчки, з гарячковим поспіхом, втупившись у тарілку, відгороджені один від одного мовчанням; кожен думав про своє, але я розумів, що означає ця повна суворої зосередженості тиша, — вони теж відчували натиск часу, який невблаганно штовхав нас назустріч подіям цього вечора, котрі важко було передбачити; їхнє завдання зараз видалось мені зовсім легким: вони повинні були провести мене на вокзал, тільки на вокзал, а потім, у поїзді, протягом трьох годин їзди з трьома зупинками я вже повинен сам давати собі раду; в кінці путі мене мали зустріти й забрати вантаж — так замкнеться коло моїх обов’язків цього дня, який ще не скінчився і триватиме аж до півночі.
Отож я нерухомо сидів на стільці, лицем до дверей, прислухався до звуків, що долітали з коридора, і дивився на Монтера та його людей.
З Монтером я вперше зустрівся три роки тому, і наша зустріч тоді, як і цього передсвяткового вечора, була не випадкова, а дуже ретельно підготовлена, хоч ми в цьому участі не брали; ми зустрічалися ось уже три роки, але досі не знали один про одного анічогісінько, навіть імені й прізвища, і хоч виконували разом багато тяжких і небезпечних завдань, по суті, були зовсім чужі. Для мене Монтер був тільки Монтером, тридцятилітнім худорлявим чоловіком з довгастим обличчям і дуже гарними очима, в яких не можна було помітити нічого, крім холодної зосередженості; його біографія для мене не існувала, я знав лише одтіу її сторону, пов’язану з нашою спільною діяльністю, але цього було мало, надто мало, щоб склалася певна думка про цю людину; нічого не відаючи про Монтера, я не міг почувати до нього ні особливої симпатії, ні антипатії, мені були невідомі його погляди, я не мав ніякого уявлення про те, що він думає, тому між нами не могли виникнути близькі, дружні взаємини. Для Монтера я був просто Похмурий, чоловік невизначеного віку, а мені недавно сповнилося двадцять чотири роки, без імені й прізвища; зустрічались ми досить рідко, то були короткі, хапливі
