«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський
Коссовські звернув увагу, що за будь-яких розкладок з'являється Піхт. Піхт — це Іспанія, Залізний хрест, Мельдерс, Удет, Герінг… «Цікаво, з ким останнім часом зустрічався Піхт? — подумав Коссовські — Зустрічатися він міг де завгодно. На іподромі, в театрі, кіно, ресторані, просто на вулиці, навіть на службі, поки працював в Удета. На службі? Це можна перевірити. Звичайно, це соломинка…»
Коссовські написав заявку в бюро перепусток. Там зберігалися корінці з прізвищами відвідувачів міністерства авіації і вказувалося, до кого йшла та чи інша людина.
Коссовські відчинив вікно. Велике чорне місто спало. Ані вогника, ані живої душі на вулицях. Берлін у затемненні. Нічною прохолодою віяло од Тіргартена, головного парку берлінського центру.
«Мабуть, треба йти додому. В сина простуда. Дивно, така спека в серпні — й простуда…»
Коссовські віддав ключі черговому офіцерові і пішов у насторожену, майже непроглядну ніч, лише зверху зрідка накриту зірками.
… Вранці, голячись, Коссовські уважно подивився на своє відображення в дзеркалі. Волосся над лобом рідшає. Рубець — данина хвацьким юнкерським часам — ховався вже за глибокими борознами зморщок. Кінчики вусиків повисли; доведеться їх підрівняти в перукарні пана Бішофа — в нього він підстригався все життя.
За чверть до восьмої Коссовські з'їв бутерброд з ковбасою, підсмажені скибочки білого хліба з ячмінною кавою.
За п'ять до восьмої спустився до зеленого армійського «опеля», що курсував між квартирами співробітників «Форшунгсамту» й міністерством авіації.
До свого кабінету він увійшов тієї миті, коли великий електричний годинник у коридорі з глухуватим передзвоном вибив вісім ударів.
Хвилиною пізніше штаб-фельдфебель з бюро перепусток приніс йому об'ємистий пакет з корінцями перепусток.
— Я можу запропонувати свої послуги, — сказав фельдфебель.
— Ні, дякую. — Коссовські нікого не хотів утаємничувати в план, що визрів у його голові.
Через дві години нескладного, але досить стомливого гортання корінців Коссовські наткнувся на прізвище Пфістермайстера, який відвідав 28 серпня 1939 року Пауля Піхта.
«Навіщо знадобився Піхт постійному представникові Хейнкеля в Берліні?» — подумав Коссовські.
Деякий час він розмірковував, потім узяв телефонну книжку й набрав потрібний номер.
— Пан Пфістермайстер? Вас турбує капітан Коссовські з науково-дослідного відділу міністерства авіації.
— Слухаю вас, — поспішно відповів Пфістермайстер.
— Чи не можу я поговорити з вами, скажімо, за тридцять хвилин?
— Добре, чекаю в себе в конторі.
Колись пан Пфістермайстер був метким, удачливим дідком, з лукавими, близько посадженими очима. Зараз назустріч Коссовські дріботів геть зів'ялий дід у простому піджакові, без знаменитого золотого ланцюжка на пенсне.
Два його сини — правда, інтенданти — служили в Богемії. Але там партизани, а їхні кулі мало знаються на посадах і чинах солдатів фатерланду.
— Чим можу служити? — запитав Пфістермайстер.
— Чи не пригадаєте ви, пане Пфістермайстер, з якою метою ви відвідували ад'ютанта Удета?
— Ад'ютанта Удета? Назвіть, будь ласка, його прізвище.
— Піхт, Пауль Піхт.
— Ах, чудово пам'ятаю цього молодого й надзвичайно люб'язного офіцера. А-але… ми говорили… про справжнісінькі дрібниці.
— Нам важливо знати подробиці цієї розмови, — суворішим голосом промовив Коссовські.
— Не пам'ятаю… Ні, не пам'ятаю. Здається, я передав якогось листа на прохання пана Хейнкеля.
— Листа? Ви не знали його змісту?
— Даруйте, але це таємниця фірми, — посуворішав Пфістермайстер.
— Я виконую важливе державне завдання.
— В такому випадку запитайте про це в самого доктора Хейнкеля.
Пфістермайстер хотів дізнатися, чи не трапилося чого з Піхтом, але Коссовські його випередив:
— Пауль мій добрий знайомий, навіть друг, зараз він працює в Мессершмітта.
— Тоді запитайте Пауля, — промовив Пфістермайстер і встав, даючи зрозуміти, що більше він не може затримувати гостя.
Коссовські нічого не лишалось, як вийти. «Все ясно. З того, як раптом уперся цей старий віслючок, видно, що Піхт годується у Хейнкеля. Невдачі в Мессершмітта вигідні йому. А може, він і сам улаштовує ці невдачі…»
Остання думка здалась Коссовські блюзнірською.
Повернувшись до себе, він знову дістав особисту справу Піхта й намагався між рядками довідок, сухих документів та характеристик знайти лазівку, щоб проникнути в справжню душу Піхта. Діяльність у Швеції та Іспанії була бездоганна. Франція? Францію слід перевірити. Адже й він був свідком випадку в «Каруселі», й до нього могло стосуватися слово «март». Помітив Коссовські й таку особливість: тільки-но почалися випробування реактивних літаків, Піхт розвинув надзвичайну активність. Він присутній, правда з Удетом, на випробуваннях Хе-176 в Рос-току, потім у Рехліні. Приїжджає на випробування «Штурмфогеля» до Мессершмітта…
Раптом якесь незбагненне почуття примусило Коссовські розсердитися на самого себе:
«Дався мені цей Піхт. Старієш, друже. З розуму виживаєш! Ось довідка. Піхт передав у фонд авіації двадцять тисяч марок. Не із платні ж. Ясно, такі гроші він міг одержати від Хейнкеля. І Пфістермайстер їх вручив Піхту». Коссовські знову подзвонив представникові Хейнкеля. І той нарешті підтвердив, що вручив премію Піхту, нтім, як і іншим ентузіастам реактивної тяги.
«Треба негайно виїхати до Лехфельда. До речі, перевірю, чого добився Фліке», — вирішив Коссовські й пішов до Регенбаха.
— Так, так, я вже знаю про катастрофу, — зустрів його майор. — Що ви збираєтесь робити?
Коссовські хотів відбутися загальними фразами, але Регенбах зажадав раптом, щоб той розповів про все найдокладніше. Він ставив запитання одне за одним, і хотів чи не хотів Коссовські, але йому довелося викласти всі підозри, що стосувалися Вайдемана, Зейца, Піхта, Гехорсмана, інженерів Зандлера.
— А Март, а радіостанція в Аугсбургу й Брюсселі? — сухо запитав Регенбах. — Мені здається, шукач пішов фальшивим слідом.
— Можете на мене покластися, пане майоре, — офіційним тоном промовив Коссовські.
Регенбах близько підійшов до капітана й пильно подивився йому в очі.
— Ви добрий шахіст, Зігфріде? — несподівано спитав він.
— Граю трохи.
— Тоді ви, звичайно, повинні знати, що таке гамбіт.
— Початок партії, коли один із супротивників жертвує пішака чи фігуру заради швидшої організації атаки на короля.
— Цілком вірно. Слово «гамбіт» походить від італійського виразу «даре іл гамбетто» — підставити ніжку. Так ось, Зігфріде, щоб підставити ніжку цьому самому Мартові, нам доведеться розіграти оригінальний гамбіт.
— Чим же ми пожертвуємо?
— Раптовістю.
Коссовські не розуміючи подивився на Регенбаха.
— Ми повідомимо якими-небудь каналами усіх, кого підозріваєм, про важливі державні таємниці. Певна річ, різні. І цілком правдоподібні. Якщо хтось із них агент, він зможе не скористатися радіостанцією в Аугсбургу. На це піде кілька днів, але ми не будемо гарячкувати, будемо просто чекати.
— Не нове, однак
