«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

Двері до кабінету відчинились, і на порозі постав Зейц.

— Як я й сподівався, злочинець не залишив відбитків своїх пальців, — збуджено повідомив він, — але агент усе ж не встиг приховати слідів!

Зейц, стукаючи каблуками своїх чудових чобіт, підійшов до столу Зандлера й кинув рукавички:

— Мої люди знайшли їх у баці з пальним! Професор скосив очі на рукавички — звичайні армійські рукавички з темно-сірої штучної шкіри.

— Таких рукавичок, мабуть, у кожного по парі, — усміхнувся він.

— Ні й ні, пане професоре, — засміявся Зейц. — По-перше, ми знаємо розмір руки злочинця. По-друге, навряд чи хто з техніків одержував такі рукавички на складі, а якщо й одержував, ми легко встановимо. По-третє, бачите трохи тріснутий шов? Злочинець мав звичку стискувати кулаки. Це не все, але вже багато. А ви, пане професоре, не хвилюйтесь і продовжуйте роботу. Як поживає фрейлен Еріка?

— Дякую, добре.

— Передайте їй привіт од мене. — Зейц усміхнувся і, прощаючись, приклав руку до козирка.

Але Зандлерові не сподобався оптимізм оберштурмфюрера. Залишившись на самоті, він подумав про неприємності, які напевне спіткають його нещасний «Штурмфогель». Навіть незважаючи на очевидну диверсію, двигуни «Юмо» і БМВ не годились для льотних випробувань. Вони вимагали серйозної доводки.

Через кілька днів, не витримавши зльотного режиму, вибухнув мотор «брамо». Мессершмітт, зайнятий удосконаленням модифікованого гвинтомоторного винищувача Ме-109, усе ж знайшов час, щоб серйозно поговорити із Зандлером про майбутнє «Штурмфогеля». Головний конструктор був незадоволений моторобудівними фірмами.

— Ви бачите, що нам пишуть із фірми «Юнкере»? — Мессершмітт кинув Зандлерові телеграму.

У відповідь на прохання прискорити побудову нових двигунів фірма повідомила, що зможе це зробити не раніше, як через вісім місяців.

— А війна триває! — Мессершмітт кулаком ударив по столу, і срібляста модель його улюбленця Ме-109 впала на підлогу. — Війна триває! Вона вимагає нових і нових машин — надійних і міцних. Кращих, аніж у росіян!

Розділ дев'ятий

ГОЛОСИ ЛІТА

З весни 1942 року після затяжних дощів по всій Європі встановився стійкий антициклон. Трупи після зимових боїв устигли закопати місцеві люди, але солодавий дух мертвих лишився. Він і нудив двадцятитрьохрічних солдатів багатотисячної армії Паулюса, яка наступала на Волгу. Ці кадрові солдати пройшли по Європі, але вперше бачили такі моря полів, таке багатство землі, ще не начепленої вогнем війни.

5 квітня Гітлер підписав директиву, складену генштабом вермахту: «Всі наявні в розпорядженні сили повинні бути сконцентровані для проведення головної операції на південній ділянці з метою знищити ворога західніше Дону, щоб потім захопити нафтоносні райони на Кавказі й перейти через Кавказький хребет».

Для рейху потрібна була пшениця України, Кубані, Ставрополля, донецьке вугілля, бакинська нафта. В перспективі знову народжувалися привабливі плани: вступ у війну Турції на боці Німеччини, здобуття Москви, вторгнення в Іран і далі в Індію. Під командуванням генерала Фельми було сформовано спеціальний корпус «Ф», призначений для дій у країнах Ближнього Сходу. Він укомплектовувався солдатами й офіцерами, які знали східні мови.

Таранним ударом польова армія Паулюса й танкова Гота прорвала Південно-Західний фронт росіян і кинулась на схід.

1

На ранок 18 липня 1942 року Мессершмітт призначив нові випробування «Штурмфогеля», але його затримали справи в Берліні, і до Лехфельда він приїхав лише надвечір. Сам Зандлер без головного конструктора проводити випробування «Штурмфогеля» цього разу не наважився. Мессершмітт повернувся з Берліна в найвеселковішому настрої.

— Професоре, скоро я зможу надати вам відпустку, — оголосив він Зандлерові, — ви поїдете до Швейцарії чи на Середземне море.

Зандлер у подиві потер свого гулястого лоба:

— Я не розумію вас, пане конструкторе…

— Скоро зрозумієте. На Сході в нас ідуть справи чудово, з Росією до початку зими все ж ми покінчимо, а потім, дорогий професоре, черга за Індією, Америкою, навіть Південною…

— Тоді доведеться згорнути роботи над «Штурмфогелем»? — тужливо протягнув Зандлер.

— Навпаки! — Мессершмітт збуджено пройшовся по бетонній смузі. — «Штурмфогель» — це пращур тих літаків, які я бачу в майбутньому. А ті машини матимуть стрімку швидкість, можливо, понадзвукову, і величезне бомбове навантаження! Вони зітруть на порох усі хмарочоси янкі.

Зандлер подумав, що Мессершмітт, очевидно, в Берліні був на якомусь засіданні, де обговорювались нові перспективи, що відкриваються перед авіапромисловцями.

«Штурмфогель» стояв на краю аеродрому. Біля нього ранок і день порались інженери й механіки. Все було перевірено й переперевірено, але вони не могли піти від літака з тієї лише причини, що вклали в «Штурмфогель» надто багато своєї праці.

Мессершмітт і Зандлер повернули до літака.

— Дозвольте почати випробування? — запитав Зандлер.

— Певна річ, але перед цим я хочу поговорити з пілотами Вайдеманом і Піхтом.

Зандлер послав по них механіка.

Мессершмітт оглянув пілотів з відвертим задоволенням:

— Як вам подобається працювати в мене, панове?

— Дякуємо, пане конструкторе, — відповів Вайдеман.

— Я придумав таку штуку… Якщо «Штурмфогель» злетить, то збоку в повітрі за ним наглядатиме другий пілот. Ви, Паулю.

— Зрозуміло, — кивнув Піхт.

— А ви, Альберте, за розрахунками, очевидно, злетите отут. — Мессершмітт тупнув по бетонці. — За розрахунками… Але, на жаль, інколи буває, що й ми, конструктори, помиляємось.

Вайдеман криво посміхнувся. В душі він недолюблював і конструкторів, і інженерів. Йому здавалося, що вони надто багато часу проводять за паперами, а не біля свого літака. Але Мессершмітт у цей час дивився на аеродром, туди, де починався чагарник.

— Сподіваюсь, минула помилка не повториться. Юнкерсові хлопчики зробили, здається, непоганий мотор… Можете готуватися до польоту.

— «На жаль», «здається»… — пробурчав Піхт, коли вони з Вайдеманом одійшли. — Не заздрю тобі, Альберте. Коли-небудь ти вирядишся в кращий світ.

Вайдеман ішов задумавшись.

— І там передаси богові привіт од мене, грішника, — говорив далі Пауль.

— А бог є? — раптом серйозно запитав Вайдеман.

— Ні, бога нема, — відповів Піхт.

Увечері Вайдеман зайшов до ресторану «Хазе» і там зустрів Піхта. Кілька чарок він випив одну за одною й захмелів.

— Мабуть, годі, Альберте, — зупинив його Піхт, — адже тобі завтра летіти.

— Дурниці! «Штурмфогель» злетить у мене, як метелик.

— Ну, тоді вип'ємо за те, щоб ти завтра не зламав собі шиї.

— Признатися по совісті, я все-таки боюсь цієї машини, Паулю, — насупився Вайдеман й похнюпив голову. — Я не знаю, коли вона почне вибрикувати. Я робив на ній підльоти. Тріску багато, а сил нема.

Піхт підлив вина в чарки:

— Це я винен, що вплутав тебе в цю історію.

— Кинь… Це все-таки краще, ніж на фронті. Тут мій ворог — мій же літак… Я не знаю, в який момент він