Русичі - Ігор Юринець
Про той потаємний лаз мав право відати тільки посадник кріпості — сам-один… Та ще порадник княжий у всіх справах потайних, боярин Добрятин. Перед засланням у це глухе порубіжжя він і відкрив Миловидові таємницю, доступну тільки обраним…
Безустанку міряв воєвода світлицю важким кроком, думу думав. Таки знайдено шлях до порятунку, але не принесло те світла та безпечності, щораз нові клопоти перепиняли дорогу до мети. Певно, не варто надовго відкладати здійснення надуманого. Ще цієї ночі слід спробувати, чи не відвернеться від свого обранця ратна удача, що дотепер щедрою була для воєводи… Чекати більше не можна. Вже три сланці один за одним вирушили по допомогу до самого стольного Києва. Вирушили — і пропали без сліду. Жодної вісточки не надійшло звідти. Правда, віддавна ходять між людом чутки, що ладнає князь Володимир військо велике, аби повернути собі назад повойовані лехітами червенські гради та землі порубіжні, котрі спрадавна належали Київській державі. Та то лише поговір, а як насправді є — ніхто того не відає. Чи Володимир сповнився відваги і рушив рать відбивати спадок, зоставлений мудрим і удачливим у походах войовничих батьком Святославом, а чи, може, лехітський володар вже й на Київ полки повів. Тож самому треба нині рятунок шукати.
О, як би здався тепер Миловидові порадник вірний! Та ні з ким сумніви розвіяти. Хитрий тивун Горазд за діла нечестиві переселився з просторої хоромини у поруб… Тепер, певно, по землі повзатиме, щоб довести відданість свою. Гай-гай, вдячність людська — як сонячна днина, ніколи не вгадаєш, чи надовго її стачить. Хто раз зрадив — тому віри нема.
Так і Горазд, дочекається слушної нагоди та й всадить ніж у спину.
Монах Іов теж ненадійний. Бо не відає він, що таке земля рідна; пізнаючи у чужинських краях мудрість істинної віри, забув про все, що єднає його з людом руським. Ділить усіх Іов не на русичів та чужинців, а лиш на єдиновірців та язичників. Тому і Миловида ворогом своїм вважає, що не втворив той брами перед християнами, не пішов супроти сумління власного, а зберіг вірність землі своїх предків.
От і всі порадники… Самітний ти лишився, воєводо, у часину найважчу. А чи й справді самітний? Може, послати-таки за верховодою громади надтисьменської та шукати в ньому не лише соратника, наближеного примхою долі, якого можна використати у своїх цілях, а однодумця. Та ж за ним стоїть дві сотні воїв, завдяки яким і не впала донині кріпость. А чого б то й ні?.. Покластися на старійшину Гостомисла таки можна, та і мета у них нині спільна. Правда, високо несе себе той старець, немає в ньому покірливості перед слугами княжими…
Згадавши гордливу постать Гостомислову, відчув посадник, як хвиля ворожості і недовіри зминає ще незміцнілу прихильність до старого ватага надтисьменців, але зусиллям волі перепинив їй дорогу. Не до того нині, порахунки нехай зачекають ліпших часів. Тепер же нема на те іншої ради, бо замало вірних людей у нього, посадника Миловида, аби самому таке діло впорати.
«Треба таки у Гостомисла помочі питати», — проказав мимоволі вголос, тими словами, ніби рвучким змахом меча, відсікаючи зайвину сумнівів та осторог.
— Ти закликав мене, Миловиде, і я прийшов, — мовив поволі і ніби байдуже старійшина. На його сухорлявому обличчі не проглядало навіть натяку на зацікавленість чи радість від того, що вперше сам володар надтисьменської твердині пожадав говорити з ним. Лише очікування променіло в вуглинках на диво моложавих очей, що ховалися у тіні кущуватих брів. Вираз суворості, що надав обличчю горянського ватага гордий чи навіть хижий вигин тонких уст, дещо згладжувало високе чоло, обрамлене сивим, аж до білого, довгим і на диво густим волоссям. Перетягнуте на чолі тоненьким срібним обручем, воно вільно спадало до самих пліч.
— Радий, що знову виджу тебе, Гостомисле, — кивнув гостеві посадник. — І… сідай. Довга буде у нас розмова. Закликав тебе нині не яко свого поданника, а як рівний рівного, — тими словами думав потішити самолюбство старого, але той, здавалося, не слухав Миловида. Зручно вмостився на лаві, примружив лукаво очі.
— А хіба ж не завжди рівними були ми, посаднику? Ніхто ще не народився ні вищим, ні нижчим, а тільки людиною. Різницю поміж собою самі люди вигадали собі ж на біду.
— Але ж таки є та різниця.
— Лише для тих, хто добровільно чи з примусу визнає чиюсь зверхність над собою. Я ж до них не належу.
— Дивні слова твої, Гостомисле. Помисли сам: хіба можна рівняти хоч би того соцького із простолюдом. Таки п’ятеро простих людей віддали нам лехіти, аби виміняти чоловіка знатного роду, полоненого нами.
— А в чому ж різниця? Зніми з того ж лехіта знатного одіж кращу, а тоді постав поміж людей чорних. І вже, певно, й сам не добереш, хто знатніший. Жоден соцький а чи й боярин, — хитрувато зиркнув на Миловида, — не зумів ще народитися у шатах золочених… Вся та різниця — лише химера уяви людської.
Від роздратування різкі зморшки шрамами розсікли чоло воєводи. Та стримав гнів на ті образливі слова. Примирливим усміхом стер з обличчя невдоволення, бо потрібен був йому нині — о, як потрібний! — цей непокірливий старець.
— Ну, та добре, про те посперечаємося й іншим разом. Не для пустих балачок закликав тебе, є справи важливіші… Чи не ти говорив, що в усьому можу при
