Русичі - Ігор Юринець

не видко, а я все чую, кожне слово. «Дивися мені, — каже до Гадана монах. Тихо каже, ніби боїться, що хтось почує. Тож мені і закортіло все дослухати. Чую, Іов далі наказує твоєму дружинникові: — Ми спустимося вниз, а ти вартуй у чотири ока. Як надійде хтось, то сам знаєш, що робити. Не вперше тобі», — то він так до дружинника говорив.

Насторожився при тих словах воєвода, аж підвівся з лави, перехилившись до оповідача.

— Кажи далі… Все кажи, — надтріснутим голосом видавив із себе.

— Ну, монах та ще двоє з ним зайшли досередини. Я зачаївся і чекав, доки не вернуться. Пробули вони там недовго. Але, думаю, боярине, для лихого діла багато часу не треба. Потім вийшли усі і розійшлися в різні боки. А Гадан зачинив браму, як і до того було, й далі походжав собі, ніби нічого не сталося.

— Більше жодним словом не прохопився монах?

— Сказав іще, коли вийшов із підземелля: «Ну, а тепер, діти мої, будемо лише молитися, аби послав господь нам удачу. Все віднині в руках божих…» А більше нічого.

— Чому ж одразу не прийшов, аби мені все те оповісти?

— Не прийшов до тебе одразу, бо і в думці не мав, що криється у тому щось лихе. Та й, сам знаєш, нелегко до тебе втрапити простолюдинові. Ти ж навіть і до старійшин наших не дуже дослухаєшся…

Нахмурив брови кущуваті воєвода, але змовчав на ті сміливі слова, правдивими були. Не гідним для себе вважав знатися близько із язичниками низькородними, а тим більше — їх порад дослухатися. Бо ж владарювати наставлений у цей край княжою милістю. Хіба міг з тої висоти вглядатися, що там снує під ногами.

Аж шкода себе стало Миловидові. Чому в час біди відступилися від нього найближчі, здавалося б, люди та ще й шукають за його спиною згоди із ворогом: кілька днів тому відкрилися таємні заміри тивуна Горазда, тепер от монах Іов якісь пута плете… Не можна безоглядно покладатися і на дружинників, бо ж і серед них поплічники монахові завелися. І все то — кращі люди, не рівня цим горянам безхитрісним. Кращі люди!..

Над силу виплутався Миловид з тих дум невеселих, глянув на гостей, ніби дивувався, чого то вони сидять навпроти нього.

— Так… Слова ваші, мов град серед літа — кілька хвиль стукоче, а клопотів на цілий рік. Столочили, спустошили душу. Та й хто міг думати, що й у кріпості продажні людці завелися…

— Знаю, посаднику, приємного мало у наших словах. І все ж ліпше поранитися об колючу правду, ніж спокійно заспати на гладенькій брехні… заспати навіки.

— Якщо дізнаюся, що справді зрадити мене надумав святенник той, самі увидите, який щедрий я до вірних людей. Віддячу за вашу пересторогу сповна… по-княжому віддячу.

— Не треба нам винагороди, боярине, не задля неї прийшли. Маємо все, що потрібно людині, щоб жити: і голоду не пухнемо та й нагі не ходимо. Прийшли, бо відаємо — піде те на благо всій громаді, всього краю нашого. Сам знаєш, для русичів ліпше померти зі зброєю у руках, аніж жити у ярмі чужинецькому. Коли ж упаде кріпость — не зможемо оборонити землю, яку з часів прадавніх звали своєю. Тож монах Іов не лише тебе зраджує, готує безчестя та горе для всіх нас. Тому й прийшли до тебе, аби пліч-о-пліч у час біди стати.

— Добре сказав ти, Гостомисле. Найголовніше зараз оборонити кріпость, відстояти від приблуд порубіжні землі Русі. І то таки наша спільна справа. А Іов… що ж, нехай думає і далі, що замисли його не відомі нікому. Я ж присплю його довірою та показною безпечністю. Аж тоді… О, він прокляне той час, коли надумав чужинцям запродати найсвятіше для кожного з нас — землю предків, — боярин стишив голос до зловісного клекоту. Рвучко підвівся з-за столу і, ступивши до вікна, втупився невидячими очима у сиваве видиво далеких гір.

— Невчасно все те, ох, невчасно… — розмислював уголос, вже не остерігаючись звіряти думки своїм гостям. — Якраз тоді, коли належало б тісніше, плече до плеча стати супроти небезпеки, розпалися нарізно. Мало лишилося мужів, на яких можу звіритися безоглядно. Найближчі мені все забули заради вигод власних. А хіба ж під силу вистояти самотньому древу супроти грізної бурі, навіть якщо міцне воно і повне сил.

— Не такий уже одинокий ти, посаднику, — заперечив Гостомисл. — Громада наша — то не тільки жони та старці, але й близько двох сотень мужів, що змалечку навчені в руках бартки тримати. Хіба ж не вони пліч-о-пліч із твоїми дружинниками на стінах стали, щоб перемогти або померти сукупно. Часто забував ти, боярине, у добрі та безпеці розкошуючи, що і ми господарі, а не гості у сьому краї. А як свого громада впоминалася — рад був усіх у підземеллях згноїти. І, певно, мене першого… Та час нині такий, що мусимо забути незгоди наші, у тому порятунок. Так, недобрі вісті принесли нині, але ж знаєш, певно, примовку: «Не той друг, хто медом мастить, а той, хто правдиве вістить». На громаду можеш обіпертися напевно. Не стане перешкодою навіть те, що в різних богів віримо. Бо важливішою є мета єднання нашого. Одне затям: мусиш видіти в нас не челядників своїх, а рівних тобі.

І хоч при тих словах спаленів на виду воєвода, ображене почуття власної вищості штовхало цю ж мить дати відсіч старійшині горян, що надумав повчати його. Та не дав боярин виходу тому роздратуванню. Зборов себе. Зобразив, наскільки міг, приязнь та щирість на обличчі, з переборщеною привітністю потиснув йому руку старійшини.

16

Важке гнітюче відчуття, що охопило Влада і Гориславу від побаченого у розореному та спаленому поселенні, поволі розвіювалося разом із нічною пітьмою. В’юнилася поміж гір бита дорога, відбивали химерний ритм кінські копита.

Щойно почало світати, як постала на виду мандрівців на густо порослому лісом узгір’ї Корчинська кріпость. Спокоєм і безпекою дихали розкидані навсібіч по схилах гір людські оселі. Лунко злітав час