Серця трьох - Джек Лондон

— А все це прокляте золото, — смутно вимовив Торес. — Тут справді можна стати соціалістом: подумати тільки, якийсь грінго зв’язує руки правосуддю золотими мотузками.

— Срібними, — поправив його начальник поліції.

— Ідіть до біса! — сказав Торес. — Ви цілком правильно зауважили, що це не Сан-Антоніо, а нетрі Юкатана, і тут я сміливо можу послати вас до біса. Ну, хто винен, що у вас запальний характер? Навіщо нам через це сваритися, коли весь наш добробут залежить від того, щоби триматися разом?

— Гей ви, чуєте? — долинув голос Гуіллермо. — Води тут усього два фути. Так що вам не вдасться втопити мене. Я тільки що дістав до дна і вже тримаю в руці чотири кругленькі срібні песо. Вони вкривають усе дно, ніби килим. То що ж, відпустите мотузку, чи дасте десять зайвих песо за цю брудну роботу? Вода тут смердить, як розрита могила.

— Так! Так! — закричали жандарми, перегинаючись через цямрину колодязя.

— То як? Відпустите мотузку, чи дасте ще десять монет?

— Дамо! — хором відповіли йому.

— Ох, заради усього святого, та квапся ж ти! Квапся! — заволав начальник поліції.

З глибини колодязя почулися, сплеск і прокляття, і по тому, як ослабла ріата, жандарми зрозуміли, що Гуіллермо виліз із цебра і збирає монети.

— Поклади їх у цебро, любий Гуіллермо! — крикнув йому Рафаель.

— Я кладу їх собі в кишені, — була відповідь. — Якщо я покладу їх у цебро, ви його витягнете, а про мене забудете.

— Але ріата може не витримати такого навантаження, — попередив його Рафаель.

— Ріата, може, і не витримає, зате воля моя витримає, — заявив Гуіллермо.

— А якщо ріата лусне?.. — знову почав було Рафаель.

— Ну що ж, є вихід, — сказав Гуіллермо. — Спускайся ти вниз. Тоді першим піднімуть мене. Потім у цебрі підіймуть гроші, а вже в останню чергу — тебе. Так буде справедливо.

Рафаель оторопів, у нього навіть щелепа відвисла.

— Ну, що, Рафаеле, ти спустишся?

— Ні, — відповів він. — Клади все срібло в кишені і вилазь разом з ним.

— А чорт би забрав це поріддя, і мене з ним заодно! — втрачаючи терпіння, вигукнув начальник поліції.

— Я вже давно це кажу, — сказав Торес,

— Гей, тягніть! — закричав Гуіллермо. — Я зібрав усе, що тут було, крім смороду. І я задихаюся. Піднімайте, і швидше, бо я отут загину, а разом зі мною і всі триста песо. Та що це я: тут набагато більше трьохсот. Мабуть, цей грінго висипав сюди усю свою торбу.

…А в цей час утікачі — вони пішли вже досить далеко вперед — зупинилися, аби дати перепочити коням. Там, де стежина починала звиватися в гору, їх і наздогнав Френк.

— Тепер уже ніколи не подорожуватиму без дзвінкої монети, — заявив він і взявся описувати, що він бачив, сховавшись на занедбаній плантації. — Знаєш, Генрі, коли я вмру і потраплю на небо, я й туди прихоплю торбу монет, та побільшу. Там воно теж може придатися: адже одному Богові відомо, які можуть чекати там неприємності. Слухайте! Жандарми гризлися біля колодязя, ніби кішки із собаками. Один одному не довіряли, хлопця не спускали в колодязь, поки він не залишив їм усе, що підібрав раніше. Вони зовсім вийшли з покори. Шефу поліції довелося погрожувати пістолетом, аби змусити найменшого і найщуплішого спуститися в колодязь. А той, як тільки дістався дна, почав їх шантажувати. Усі, звичайно, надавали йому обіцянок, але коли він виліз з колодязя, почали його лупцювати. Вони лупили його й тоді, коли я ішов.

— Але тепер торба твоя порожня, — зауважив Генрі.

— Так, і це зараз найбільше для нас лихо, — погодився Френк. — Коли б було більше грошей, вони б ніколи не наздогнали нас. Здається, я надто розщедрився. Я не знав, що цей набрід можна так дешево купити. А тепер я повідомлю вам таке, що ви ойкнете: Торес, сеньйор Торес, сеньйор Альварес Торес, елегантний джентльмен і давній друг родини Солано, очолює погоню разом із шефом поліції! Він лютує, що вони затримуються. Він ледве не посварився із шефом через непослух жандармів. Так, любі мої, він послав шефа до біса! Я чув, як він послав його до біса!

Подолавши миль із п’ять, стомлені коні зупинилися. Стежина в цьому місці спускалася в глибоку, похмуру ущелину і знову звивалася нагору протилежним схилом. Френк наполіг на тому, щоб усі продовжували йти, а сам залишився. Він зачекав кілька хвилин і, давши своїм супутникам піти вперед, пішов за ними, так би мовити, в ар’єргарді. Трохи згодом він вийшов на відкрите місце, де землю вкривали лише густі зарості трави, і з жахом помітив сліди кінських копит, що проступали на дерні. У них зібралася темна масляниста рідина, у якій Френк відразу розпізнав сиру нафту. Це були тільки перші сліди нафти — вона просочувалася сюди зі струмочка, що протікав трохи вище і, очевидно, був відгалуженням головного потоку. А кроків через сто Френк наткнувся і на потік — цілу ріку нафти, яка стікала з такого крутого схилу; якби це була вода, вона утворила б тут водоспад. Та оскільки це була сира нафта, густа, як патока, вона і текла з гори повільно, ніби патока. Тут Френк вирішив улаштувати засідку, щоб не перебиратися через нафтову ріку; він присів на камінь, поклав поруч себе з одного боку рушницю, а з другого — револьвер, скрутив цигарку, запалив і принишк, сподіваючись почути шум кроків переслідувачів.

У цей час побитий пеон, якому загрожували ще жорстокіші побої, шмагаючи свою і без того вже загнану шкапу, проїжджав ущелиною саме над Френком. Біля нафтової свердловини змучена тварина впала: стусанами він змусив кобилу звестися і заходився так лупити її ціпком, що вона, накульгуючи, кинулася від нього в джунглі. Проте перший день його пригод ще не скінчився, хоч він і не знав цього. Він сів на камінь, підібгавши під себе ноги, щоб не торкатися багна, скрутив цигарку, запалив і