Серця трьох - Джек Лондон
— Так, проходили. Я подумав, що їх теж охопила нафтова лихоманка: вони так поспішали, що навіть із увічливості не затрималися в нас і не сказали, куди простують. Невже вони провинилися в чомусь? Та що я запитую! Сеньйор Енріко Солано занадто порядна людина…
— Куди вони пішли? — запитав захеканий начальник поліції, протискуючись крізь групу жандармів, яких він щойно наздогнав.
Плантатор і його доглядач, намагаючись виграти час, відповідали невиразно, а потім указали прямо протилежний напрямок. Проте Торес помітив, що якийсь пеон, обіпершись на лопату, уважно прислухається до розмови. І поки обдурений начальник поліції віддавав наказ рушити хибним слідом, Торес нишком показав пеону срібний долар. Той кивком дав зрозуміти, у якому напрямку насправді виїхали вершники, непомітно піймав монету і знову заходився підкопувати величезний корч.
Торес негайно скасував наказ шефа.
— Ми підемо не туди, — сказав він, підморгуючи начальнику поліції. — Одна маленька пташка повідомила мені, що наш шановний друг помиляється: вони пішли зовсім в іншому напрямку.
І загін жандармів кинувся по гарячому сліду, а плантатор і його доглядач, приголомшені й здивовані втупилися один в одного. Доглядач рухом губ показав своєму хазяїну, щоб той мовчав, і швидко оглянув лісорубів. Зрадник-пеон працював завзято, не розгинаючись, але сусід його ледь помітним кивком вказав на нього доглядачеві.
— Ось вона, ця маленька пташка! — вигукнув доглядач і, підскочивши до зрадника, заходився трясти його за плечі.
З лахміття пеона викотився срібний долар.
— Ага, — вимовив плантатор, зрозумівши все. — Він, виявляється, розбагатів. Який жах: мій пеон став багатієм! Виходить, він когось убив і пограбував. Бийте його, доки не зізнається.
Бідолашний неон, стоячи на колінах, під ударами, якими пригощав його доглядач, зізнався нарешті, яким чином він заробив цей долар.
— Бийте його, бийте нещадно! Хоч до смерті забийте цього мерзотника, що зрадив моїх кращих друзів, — байдуже промовляв плантатор. — Утім, ні, зачекайте! Бийте, але не до смерті! У нас зараз мало робочих рук, і ми не можемо дати волю нашому справедливому гніву. Бийте його так, аби він на все життя запам’ятав, але через два дні вже міг знову стати до роботи.
Про те, яких мук і пригод довелося зазнати цьому пеону, можна було б написати цілий том. Але не так уже приємно дивитися, як б’ють людину мало не до смерті, і описувати це. Скажемо лише, що пеон, отримавши незначну кількість ударів, раптом вирвався, залишивши в руках доглядача добру половину свого лахміття, і, як божевільний, кинувся в джунглі, — де вже було наздогнати його доглядачеві, що звик пересуватися швидко тільки верхи!
І так стрімко мчався цей нещасний, утікаючи від побоїв і люті доглядача, що миттю проскочив зарості й наздогнав Солано та його супутників саме тоді, коли вони переходили убрід невеликий струмочок. Побачивши їх, пеон упав на коліна, просячи помилування за те, що зрадив їх. Але вони цього не знали. Френк, помітивши жалюгідний стан пеона, зупинився, відкрутив металевий ковпачок з кишенькової фляжки і, щоб підкріпити бідолаху, улив йому в горло половину її вмісту; потім поспішив за своїми супутниками. А нещасний пеон, щось вдячно бурмочучи, пірнув у рятівні джунглі, але в інший бік. Проте він так заслаб через недоїдання і непомірну працю, що ноги в нього підкосилися і вій, зомлівши, впав під зеленим листяним наметом.
Незабаром біля струмка з’явилася і погоня: попереду, ніби шукач, ішов Альварес Торес, за ним жандарми, а закінчував похід, задихаючись і шкутильгаючи, начальник поліції. Вологі сліди босих ніг пеона на сухих каменях біля струмка привернули увагу Тореса. Не минуло й миті, як пеона знайшли, і за рештки лахміття, що залишилися на ньому, виволокли з укриття. Упавши на коліна, вкотре за цей день, він почав благати пощади і був підданий суворому допиту. Він сказав, що і знати не знає про загін Солано. Пеон зрадив цих людей і за це одержав побої; ті ж, кого він зрадив, надали йому допомогу, — і тепер у ньому зародилося щось схоже на подяку і бажання зробити добро: він сказав, що не бачив Солано з тих пір, як вони пішли з тієї просіки, де він продав їх за срібний долар. Ціпок Тореса впав на голову пеона — п’ять ударів, десять. Здавалося, їм не буде кінця, якщо він не скаже правду. Але ж пеон був усього-на-всього нещасною, жалюгідною істотою, воля його була зломлена побоями, одержуваними ледве, не з колиски, і така виявилася сила ударів Тореса, котрий погрожував забити його до смерті (чого не міг дозволити собі його хазяїн-плантатор), що пеон не витримав і показав переслідувачам, куди йти.
Але це було тільки початком того дня його безталання. Не встиг він, усе ще стоячи на колінах, удруге зрадити Солано, як на змилених конях примчали його хазяїн і з ним кілька сусідів і доглядачів.
— Це мій пеон, сеньйори, — заявив плантатор, якому хотілося швидше спіймати втікача, — а ви катуєте його.
— А чому б і ні? — запитав начальник поліції.
— Тому що він мій, і я один маю право його бити.
Пеон підповз, звиваючись, до ніг начальника поліції, благаючи, щоб той не виказував його.
Але він просив жалості в того, кому невідоме було це почуття.
— Звичайно, сеньйоре, — сказав плантатору начальник поліції. — Беріть його, будь ласка. Ми мусимо дотримуватися закону, а ця людина — ваша власність. До того ж він більше нам не потрібний. Але він чудовий пеон, сеньйоре. Він зробив те, чого не зробив жоден пеон за увесь час існування Панами: він двічі протягом одного дня сказав правду.
Пеону зв’язали руки спереду і, прикрутивши їх мотузкою до сідла доглядача, поволокли назад; тепер він був уже зовсім упевнений, що найжорстокіші побої, намічені йому долею на цей день, ще чекають його. І не помилявся. Коли повернулися на плантацію, його, як худобу, прив’язали до стовпа за огорожею з колючого дроту, а хазяїн зі своїми друзями, котрі допомагали йому спіймати втікача, пішов у в гасієнду снідати. Пеон добре знав, що його чекає. Але побачивши колючий дріт, що огороджував вигін, і
