Серця трьох - Джек Лондон

— Ах ти, іспанський собако! — прохрипів Генрі, марно намагаючись визволити зв’язані за спиною руки.

— Сам ти американський пес! — крикнув Торес і навідліг ударив Генрі в обличчя.

Тієї ж миті Генрі підняв йогу і так двигнув Тореса в бік, що той не встояв і відлетів до Френка; Френк, у свою чергу, не забарився і як слід штовхонув його в другий бік. Так вони кидали Тореса один одному, наче футболісти м’яча, поки жандарми, нарешті, не схопили їх і, користуючись їхньою безпорадністю, заходилися бити. Торес не тільки заохочував жандармів вигуками, а й сам витяг ножа; справа, безумовно, скінчилося б кривавою трагедією, як це нерідко трапляється, коли скипить ображена латиноамериканська кров, якби несподівано не з’явилося десятка зо два озброєних вершників, котрі поклали цьому край. Одні з цих таємничих незнайомців були одягнені в парусинові сорочки і штани, інші — у довгі полотняні ряси з відлогами.

Жандарми і плантатори відсахнулися, хрестячись і бурмочучи:

— Сліпий Розбійник!

— Суворий суддя!

— Це його люди!

— Ми загинули!

Тільки змучений пеон метнувся вперед і упав на закривавлені коліна перед людиною із суворим лицем, котра, очевидно, очолювала людей Сліпого Розбійника. З вуст пеона полилися голосні скарги і благання про справедливість.

— А чи знаєш ти, про яку справедливість просиш? — гортанним голосом запитав його проводир загону.

— Так, про Сувору Справедливість, — відповів пеон. — Я знаю, що це означає і чому звертаюся до неї, і все-таки звертаюся, бо шукаю справедливості, і справа моя — справедлива.

— Я теж вимагаю Суворої Справедливості! — вигукнула Леонсія, поблискуючи очима. І тихо додала, звертаючись до Френка і Генрі: — Яка б вона не була.

— Навряд чи це буде гірше того, що ми можемо очікувати від Тореса і начальника поліції, — пошепки відповів їй Генрі і, сміливо виступивши вперед, звернувся до проводиря загону: — Я теж вимагаю Суворої Справедливості.

Ватажок кивнув. — І я теж, — спочатку пошепки, а потім голосно заявив Френк.

Жандармам, очевидно, було все одно, а плантатори дали зрозуміти, що готові скоритися будь-якому вироку, який винесе Сліпий Розбійник. Запротестував тільки начальник поліції.

— Мабуть, ви не знаєте, хто я? — чванливо запитав він. — Я — Мар’яно Веркара-і-Іхос, представник давнього іменитого роду, усе життя обіймаю високі посади. Я — начальник поліції Сан-Антоніо, найближчий друг губернатора, довірена особа уряду Панами. Я сам закон. І взагалі, у нашій країні існує тільки один закон і одна справедливість — для всієї Панами і для Кордильєр теж. Я протестую проти цього закону, що ви тут установили в себе в горах і називаєте Суворою Справедливістю. Я пошлю солдатів заарештувати вашого Сліпого Розбійника і запроторю його в Сан-Хуан, щоб мишоїди розтягли там його тіло.

— Я б радив вам не забувати, — глумливо попередив Торес розлюченого начальника поліції, що ви не в Сан-Антоніо, а в нетрях Юкатана. І у вас тут немає ніякої армії.

— Ось ці двоє — чи образили вони когось із тих, хто волає зараз до Суворої Справедливості? — різко запитав ватажок.

— Так, — заявив пеон. — Вони били мене. Усі мене били. І ці били без жодних підстав. У мене вся рука в крові, а тіло в саднах і синцях. Я знову прошу захисту й звинувачую цих двох у несправедливості.

Ватажок кивнув і жестом наказав своїм людям роззброїти полонених і рушити в дорогу.

— Справедливості!.. Я теж вимагаю справедливості, однакової для всіх! — крикнув Генрі. — А в мене руки зв’язані за спиною. Нехай тоді усіх зв’яжуть або ж розв’яжуть і нас. Адже зв’язаному йти важко.

Тінь посмішки ворухнула вуста ватажка, і він звелів своїм людям розрізати ремені — переконливий доказ того, що скарга Генрі була справедлива.

— Ух! — Френк лукаво подивився на Леонсію і Генрі. — Якщо мені не зраджує пам’ять, то десь з мільйон років тому я мешкав у одному тихому, глухому містечку на ймення Нью-Йорк, де ми наївно уявляли себе запеклими шибениками, бо грали в гольф, воювали з Таммані-ґоллом[26], якось допомогли відправити на електричний стілець інспектора поліції і хвацько брали прикуп, маючи чотири взятки на руках.

— Бач! — вигукнув через півгодини Генрі, коли вони вийшли на перевал, з якого відкрилася гірська панорама. — Дідько б узяв! Ці довгополі хлопці з рушницями не такі вже й дикуни. Глянь-но, Френку! У них тут ціла система сигналізації! Бачиш те дерево, а ген те, велике, на тім боці ущелини. Подивися, як рухаються гілки.

Останні кілька миль полонених вели із зав’язаними очима, потім, не знімаючи з них пов’язок, впустили до печери, де сидів той, хто уособлював Сувору Справедливість. Коли пов’язки були зняті, вони побачили, що перебувають у просторій і високій печері, освітленій безліччю смолоскипів, а перед ними на троні, висіченому в скелі, сидить сліпий чоловік у полотняній рясі; біля його ніг, торкаючись плечем його коліна, вмостилася красуня метиска. Сліпий заговорив; голос у нього був чистий і дзвінкий, як срібний дзвіночок, а мова — людини, навченої роками і тяжким життєвим досвідом.

— Ви волали до Суворої Справедливості. Я слухаю. Хто вимагає безстороннього і справедливого рішення?

Усі мимоволі відступили назад, і навіть начальник поліції не насмілився перечити законам Кордильєр.

— Серед вас є жінка, — продовжував Сліпий Розбійник. — Нехай вона говорить перша. Усі смертні — і чоловіки, й жінки — . мають якусь провинність або принаймні їх у чомусь звинувачують.

Генрі і Френк хотіли було стримати Леонсію, але вона, усміхнувшись кожному з них, подивилася на Справедливого суддю і дзвінко і чітко вимовила:

— Я винна лише в тім, що допомогла своєму нареченому уникнути страти за убивство, якого він не скоїв.

— Я вислухав тебе, — сказав Сліпий Розбійник. — Підійди до мене.

Люди в рясах підвели Леонсію до сліпого і змусили опуститися перед ним на коліна; обоє закоханих у неї