Серця трьох - Джек Лондон
Незабаром подорожани вийшли на просіку, де кілька груп пеонів вирубували незайманий тропічний ліс і викорчовували пні, аби насадити там каучукові дерева для фабрики автомобільних шин. Леонсія йшла поруч із батьком на чолі загону. Її брати, Рікардо й Александро, з поклажею простували слідом, а Френк і Генрі, теж із ношею, замикали хід.
Високий сухорлявий старий, схожий на ідальго, котрий бадьоро тримався в сідлі, побачивши цю дивну процесію, пустив свого коня прямо через повалені дерева і ями назустріч подорожанам.
Упізнавши Енріко, він скочив з коня, зняв перед Леонсією сомбреро, а з Енріко обмінявся міцним рукостисканням, як давній, щирий друг. У його вітаннях і поглядах світилося захоплення Леонсією.
Розмова велася іспанською зі швидкістю кулемета: зараз же було викладено прохання допомогти кіньми й отримано люб’язну згоду; потім відбулося знайомство з Морганами. За латиноамериканським звичаєм, плантатор запропонував свого коня Леонсії; сам підтягнув стремена і допоміг дівчині сісти в сідло. Від сапу, пояснив вій, на його плантації загинули майже всі верхові коні, але в його головного доглядача ще залишився цілком пристойний кінь, якого віддадуть Енріко.
Він щиро й у той же час з гідністю потис руку Генрі і Френку, а потім зо дві хвилини кучеряво запевняв їх у тім, що кожен друг його дорогого друга Енріко — друг і йому. Енріко почав розпитувати плантатора про дорогу в Кордильєри і згадав про нафту. Френк відразу нашорошив вуха.
— Ви хочете сказати, сеньйоре, — втрутився він у розмову, — що в Панамі знайшли нафту?
— Звичайно, — поважно кивнув головою плантатор. — Ще наші предки знали, що в нас є нафтові фонтани. Але по-справжньому взялася за діло тільки компанія “Ермосільйо”, котра нишком надіслала сюди своїх інженерів-грінго і, зробивши розвідку, почала скуповувати землі. Кажуть, тут ціле нафтове море. Я особисто нічого в нафті не розумію. Знаю тільки, що вже зроблено чимало свердловин і роблять їх далі, а нафти так багато, що вона заливає все навколо. Кажуть, що її не можуть утримати під землею: такий її тиск. Їм зараз потрібний нафтопровід, аби подавати нафту до океану, і вони почали його будувати. А поки нафта тече прямо по каньйонах, і збитки через це неймовірні.
— А нафтосховища в них уже є? — запитав Френк, із хвилюванням згадавши про “Темпіко петролеум” — підприємство, куди було вкладено більшу частину його грошей і про яке з часу свого від’їзду з Нью-Йорка, коли акції “Темпіко” на біржі різко підскочили, він нічого не чув.
Плантатор похитав головою.
— Уся справа в транспорті, — пояснив він. — Перевозити матеріали на мулах з морського узбережжя до родовища просто неможливо. Але багато що в цьому плані в них уже зроблено. Вони влаштували в гірських низинах своєрідні нафтові резервуари — великі нафтові озера, оточивши їх земляними дамбами; і все ж їм не вдається зупинити потік, і дорогоцінна рідина стікає вниз по каньйонах.
— А ці резервуари вкриті? — поцікавився Френк, згадавши, яке нещастя заподіяла пожежа в перші дні існування “Темпіко петролеум”.
— Ні, сеньйоре.
Френк осудливо похитав головою.
— Їх необхідно вкрити. Досить якомусь п’яному або мстивому пеону кинути сірника — і все може згоріти. Погано робиться, зовсім погано!
— Але я ж не власник “Ермосільйо”! — заперечив плантатор.
— Я, звичайно, мав на увазі не вас, а компанію “Ермосільйо”, — пояснив Френк. — У мене самого вкладений капітал у нафту. І я вже втратив сотні тисяч за подібні випадки чи злочини. Адже ніколи гаразд не знаєш, як це трапляється. Але те, що це трапляється, — факт.
Що ще збирався сказати Френк про доцільність захисту нафтосховищ від дурних і зловмисних пеонів, так і залишилося невідомим, бо до них саме під’їхав головний доглядач плантації з нагаєм у руці. Він з інтересом розглядав прибулих і пильно спостерігав за пеонами, що працювали поблизу.
— Сеньйоре Рамірес, зробіть ласку, зійдіть з коня, — чемно звернувся до нього його хазяїн-плантатор і, як тільки той спішився, познайомив його з гістьми.
— Ось вам кінь, друже Енріко, — сказав плантатор. — Якщо він здохне, надішліть мені, будь ласка, при нагоді сідло і вуздечку. А якщо вам це буде складно, то, будь ласка, забудьте про те, що ви мені щось маєте передавати, крім, звичайно, привіту. Мені шкода, що ви і ваші супутники не можете відвідати мій дім. Але шеф поліції — кровожерливий звір, я це знаю. І ми вже постараємося спрямувати його на хибний слід.
Коли Леонсія й Енріко сіли на коней і вантаж був прив’язаний до сідел шкіряними ременями, кавалькада рушила; Александро і Рікардо побігли поруч, тримаючись за стремена батькового сідла. Так було легше бігти. Френк і Генрі також бігли, ухопившись за стремена сідла Леонсії, до луки якого прив’язали торбу із золотом.
— Тут якась помилка, — сказав плантатор своєму доглядачеві. — Енріко Солано — порядна людина. Усе, що він робить, гідне сеньйора. І якщо він за когось ручається, виходить, ці люди порядні.
Проте Мар’яно Верхара-і-Іхос переслідує їх. Якщо він з’явиться сюди, ми спрямуємо його на хибний шлях.
— Та ось і він! — вигукнув доглядач. — Тільки поки що йому, вочевидь, не вдалося дістати коней.
І вій, ніби нічого не сталося, почав лаяти пеонів: ну хоч би вони за день зробили половину того, що належить.
Плантатор краєчком ока стежив за групою Альвареса Тореса, вдаючи, начебто зовсім не помічає їх, і продовжував обговорювати з доглядачем, як краще викорчувати пеньок, біля якого вовтузилися пеони.
Почувши привітання Тореса, плантатор люб’язно відповів на нього і чемно, але не без іронії запитав, куди це він веде свій загін — чи не на пошуки нафти?
— Ні, сеньйоре, — відповів Торес. — Ми шукаємо сеньйора Енріко Солано, його доньку, сипів і двох високих грінго, що подорожують разом з ними.
