Русичі - Ігор Юринець

На якусь мить шалений погляд очей скував жахом усе тіло Влада. Все ж рвонувся і відірвав від себе скорчені тремтливі пальці, і з почуттям огиди відштовхнув примару у куток хижі, і, підкоряючись інстинкту самозбереження, вихопив із піхов довгий ловецький ніж. Лише розпачливий скрик Горислави спинив на півдорозі руку зі зброєю.

— Стій! — кинулася до свого супутника дівчина. — Схаменися! Боги забрали у неї розум!..

Поволі приходив до тями. Відчув на своїй руці, що досі судорожно стискала рукоять ножа, вспокійливу долоню своєї супутниці. Мовчали, вслухаючись у чи то ридання, чи регіт, що долинав із сутіні. Потім почувся тихий вколисуючий виспів: «Діткам треба спати, бо зрана вставати… худібку на пашу гнати… на трави, на роси, на буйні покоси…»

З іскор, щойно викресаних Владом, таки зайнявся блідим вогником жмут сухої трави, припасеної, мабуть, ще колишніми господарями оселі. Влад присів і обережно підживив той тремкий вогник сухим смерековим хмизом. Зразу ж врадувано шугнуло догори полум’я, розганяючи сутінь, і освітило кімнату. Збоку, в кутку, сиділа навпочіпки, ледь схитуючись. з боку на бік, жінка. Важко було розпізнати її вік, жахом спотворене обличчя скидалося на страхітливу маску страждання і горя. Сиве пасмо волосся, що вибилося з-під барвистої хустки, скрадало темною тінню півлиця. Не помічала нікого довкола себе, погляд її був прикутий до загорнутого у окровавлене шмаття дитинчати, яке обережно тулила до оголених грудей.

Горислава закрила руками обличчя, Влад, тамуючи страждання, здійняв руки догори.

— Заступнику наш, Перуне! — зі стогоном вихопилося у Влада. — Не подаруй винуватцям сього злочину, найлютішу кару знайди для них. Молю тебе, візьми для тої помсти мій меч, мої руки…

Похоронили своїх одноплемінців Горислава та Влад, бо негоже залишати мертвих на поїдання воронню та диким звірам. Аж коли спала на землю густа непроглядна темінь, рушили у дальшу дорогу,

Круті камінні сходи вели кудись у непроглядну темінь. Мерехтливе світло смолоскипа вихоплювало з густої пітьми і ніби обмацувало насторожено важкі та червонясті, мов іржею поїдені, шерехаті брили, ладні, здавалося, щомиті розчавити своєю вагою нічних пришельців. Кожен крок відлунював у тиші гучно і зловісно. Монах підняв високо вгору смолоскип і обвів настороженим поглядом похмуре склепіння підземелля, що дихало могильним холодом. Відтак ступив униз із останньої приступки, та враз, мов обпечений, відхопив ногу назад. Щось м’яке і податливе вихопилося з-під стопи та, настрашено запискотівши, шмигнуло у лише йому відомий сховок.

— Тьфу! Скарай тебе сила небесна! — сплюнув, перехрестившись, нічний пришелець. — І наплодиться поріддя гаспидського…

Монах, а то був таки він, прихилився до самої стіни та владним кивком голови звелів своїм супутникам іти вперед. Один за одним два воїни в обладунках княжих дружинників незворушно поминули свого духовного наставника і підійшли до масивних дубових дверей, схованих у заглибині мурованої з каменю стіни. Аж схропуючи від натуги, витягли важкі гаки із залізних петель. Із надривним скрипом, що, здавалося, вгризався приреченістю та безнадією у саме серце, двері поволі, неохоче відчинилися. Отець Іов ступив крок вперед і освітив смолоскипом підземелля. Троє висохлих і блідих, мов мерці, людей поволі підвелися, зашурхотівши чорною, зітлілою на порох солом’яною потерухою, і, прикриваючи руками очі від незвичного світла, втупилися у прибульців.

Монах якусь мить прискіпливо оглядав полонених лехітів. Відтак, ніби зважившись, вказав на одного і кивнув своїм супутникам:

— Його!..

На той наказ обидва кинулися до полонених та, вихопивши з-поміж них вибраного отцем Іовом, потягли його до дверей. Той спробував було пручатися, але, відчувши, що все те марно, впокорився.

Монах ще раз обвів поглядом тісну кам’яну домовину, щось прошепотів про себе, ніби дивуючись, як можуть існувати в такій вогкості та темені люди. Підставив руку і довго розглядав на долоні краплі води, що цяпотіли тут і там зі стелі. Здавалося, вдоволений тим спогляданням, не мовивши слова, вийшов за своїми супутниками. Сам причинив скрипучі двері, рушив в глиб підземелля. Тьмяне світло пробивалося там ще з однієї пройми. Зайшов досередини.

— Ведіть його сюди, а самі зачекайте за дверима, — наказав конвоїрам, що все не випускали з рук припровадженого ними полоненого. — Та добре пильнуйте, аби не надумав хто завітати сюди.

— Та хто на те зважиться? Хіба що посадник, — простакувато мовив один.

— Те, що були нині тут, маємо знати лише ми троє та ще господь бог. Навіть воєвода недостоїн бути втаємниченим у сі справи божі, — підозріло глипнув на своїх помічників. — Ідіть!..

Коли за дружинниками зачинилися важкі масивні двері, у кам’яному склепі на кілька хвиль запала тиша.

Монах встромив держак смолоскипа у залізне кільце, що стриміло зі стіни тут-таки при вході, і перевів погляд на полоненого. Довго і прискіпливо вдивлявся у виснажене, змарніле обличчя молодого ще чужинця.

— Ну що, сподобалося в нас? Чи довіку намислив славний воїн відсиджуватися у сьому підземеллі? — розтягував у глумливій посмішці тонкі безбарвні вуста. — Та й чом би не посидіти: тихо тут, затишно, їсти дають, ніякої тобі мороки, — ніби розмірковував сам із собою.

Від тих глумливих слів поволі оживали очі полоненого, спалахували гнівом і неприхованою ненавистю, ніби сухий хмиз — полум’ям від іскри.

— Ну-ну… Громи та блискавиці у бою треба було метати, щоб не датися до рук живцем. А зараз усе те — намарно, — перейшов на примирливий тон монах. — Та й не для того привів тебе сюди, аби тлумитися. Але перш ніж перейдемо до розмови, скажи, хто єси, аби знав, з ким справу маю. Увидів я тебе ще там, на стіні. Зброя дорога, обладунок — не з простих…

— Соцький я воєводи Гнєза, — мовив хрипко очужілим голосом. Прочистив горло від сухого накипу і продовжував уже певніше. — А тут — запхали межи щурів, у сморід, у темінь. Коби знаття, ліпше у бою сконав би…

— А чому ж у полон добровільно пішов?

— Добровільно?! Видів, що навіть смерть моя вже нічого не змінить, тому й вибрав