Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Вибачте мені, сер, — звернувся він до вестмена. — Білл попередив мене, кого я тут зустріну, і я дуже зрадів. Мені здається, ми вже бачилися.

— Можливо, — відповів мій товариш. — Я зустрічав безліч людей, і всі вони були дітьми Адама і Єви.

— Ви пригадуєте мене?

Вірна Смерть уважно подивився на нього і сказав:

— Ми й справді, здається, здибалися, але хоч убий, не згадаю де.

— У Каліфорнії років двадцять тому, в китайському кварталі. Грали в карти і курили опіум. Я тоді програв усе, спустив близько тисячі доларів. У мене залишилася остання монета, і хотів не програти її, а витратити на опіум. А відтак мені лишалося тільки застрелитися. Гра була моєю пристрастю, і я не бачив іншого виходу. І тоді…

— Стійте! Ні слова більше! — обірвав його вестмен. — Можете не розповідати.

— Але я хочу розповісти всім. Ви мене тоді врятували. Отримавши половину програних мною грошей, відкликали мене вбік і повернули мій програш, а тоді змусили мене поклястися всім святим, що ніколи більше не сяду за карти і кину курити опій. І я дотримав слова, попри велику спокусу. Ви врятували мене. Сьогодні я — людина заможна, дозвольте мені повернути вам п’ятсот доларів. Будьте такі ласкаві.

— Ні за що! — розсміявся у відповідь вестмен. — Я стільки років пишався цією доброю справою, може, єдиною у моєму житті, що тепер ні за які гроші не продам гідність. Коли я помру, мені нічим буде виправдати свої гріхи перед Господом, і цей благородний учинок — мій останній козир. А ви хочете, щоб я добровільно його позбувся. Та ні за що! Однак зараз маємо справи важливіші, ніж ворушити минуле. Тоді я всього лише застеріг вас і вмовив відхреститися від сатани, з яким, на жаль, сам був добре знайомий. Але своїм порятунком ви завдячуйте тільки собі, своїй силі волі, і нікому більше. Тому краще припинимо цю розмову.

Останні слова старого вестмена нагадали мені його розповідь під час нашої першої зустрічі в Новому Орлеані. Він натякнув тоді, що покійна мати зробила все, аби він став щасливим, але він вибрав іншу стежку. Тепер він постав переді мною в новому світлі: завзятий картяр і шанувальник опію. Я не міг позбутися думки, що він і раніше, і тепер готовий був усе поставити на карту в буквальному сенсі слова. Що ж до опію, то його худа, схожа на скелет фігура явно свідчила про тривалий руйнівний вплив наркотичного зілля. Невже і досі він потай курить опій? Однак я відкинув усі підозри як неймовірні: щоб курити опій, треба особливих умов і багато часу, що, зрозуміло, неможливо під час подорожі, тим більше по прерії. Може, він жує опій?

Тепер він здавався мені зовсім іншою людиною. До поваги додалося почуття жалю. Чого варті тільки його подвиги і чудеса хоробрості, які він виявляв на кожному кроці, супроти тієї боротьби, яку він вів сам із собою! Якими сильними були його тіло й душа, якщо навіть така отрута, як опій, не змогла їх зруйнувати! Прізвисько «Вірна Смерть» набуло для мене іншого, зловісного відтінку. Мабуть, славний вестмен колись був упевнений, що приречений, і смерть здавалася йому єдиним порятунком.

Останні свої слова: «Краще припинимо цю розмову!» — Вірна Смерть вимовив таким тоном, що його давній знайомий не наважився заперечити. Він відповів:

— Добре, сер. Сьогодні нам загрожує не менш небезпечний супротивник, ніж опій. На щастя, з ним упоратися легше, тож почнімо. Ку-клукс-клан — наш спільний ворог, тому й боротися з ним повинні всі. У чудовиська безліч щупалець, і будь-яка поблажливість до нього — то велика помилка. У першій же сутичці ми мусимо показати на ділі, що не маємо наміру поступатися. Нас чекає неминуча смерть, якщо ми дозволимо ку-клукс-клану захопити наше містечко. Вони візьмуться до кожного окремо і врешті передушать усіх. Тому ми повинні за всяку ціну надати непроханим гостям такий гарячий прийом і нагнати на них такого страху, щоб вони більше ніколи тут не з’являлися.

Всі присутні погодилися з ним.

— Чудово, — провадив далі старший із друзів Лянґе. — Треба підготуватися до нападу так, щоб вони, кинувшись на нас, обернулися з мисливців на дичину. Може, у когось є план?

Всі подивилися на Вірну Смерть. Він був досвідчений вестмен і краще за інших знав, що робити в такій небезпечній ситуації. Читаючи в очах чоловіків мовчазний заклик до дії і напружене очікування, Вірна Смерть, як завжди, скривився, кивнув головою, немов погоджуючись із самим собою, і сказав:

— Ну що ж, коли інші мовчать, я скажу кілька слів. Слід взяти до уваги, що вони прийдуть сюди тільки після того, як містер Лянґе ляже спати. Задні двері будинку замикаються на засув?

— Ні, на замок, як і всі інші двері в будинку.

— От і чудово. Без сумніву, вони вже все розвідали і запаслися підробленими ключами. Тільки дурень не зробить цього. У їхній зграї достатньо слюсарів чи бодай тих, хто майстерно володіє відмичкою. Тому слід сподіватися, що вони потихеньку проберуться всередину, і приготуватися до прийому гостей.

— Ми зустрінемо їх пострілами з рушниць! Як тільки вони з’являться, ми почнемо стріляти.

— Ми — в них, а вони — в нас. Щойно ми випалимо, вони за спалахами збагнуть, де ми сховалися. Тому стріляти не можна, краще заманити їх у пастку, не наражаючись на небезпеку.

— Але як ми можемо зловити їх?

— Дуже просто. Ми причаїмося в будинку і дозволимо їм увійти. Коли вони проникнуть у спальню, ми зачинимо двері. Кілька людей вартуватимуть біля дверей, інші стануть біля вікна з двору. Вони не зможуть вийти з дому, і їм доведеться здатися без бою.

Найстаріший із сусідів заперечно похитав головою. Він наполегливо пропонував