Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Бранець стиснув побілілі губи й обвів нас дикими від страху очима. Тоді якраз повернулися обидва Лянґе з жердинами, пилкою і мотузками.

— Мотузок вистачить на всіх, — запевнив нас Лянґе-старший.

— От і добре. Наразі зв’яжіть цих двох.

— Я не дозволю зв’язувати себе! — крикнув капітан, знову намагаючись схопитися на ноги.

Але Вірна Смерть знову пригрозив йому ножем і промовив:

— Не смій рухатися! Тебе, напевно, забули попередити, на кого ти полюєш. Мене звати Вірна Смерть, і ти, звичайно, знаєш, що не кожну людину так називатимуть. А ти думав, що я найкращий друг плантаторів і мрію вступити в ку-клукс-клан?

— Ви… Вірна… Вірна Смерть? — затинаючись, перепитав капітан.

— Так, друже, саме я. Але краще повернемося до наших невеселих справ. Мені відомо, що ти збирався повісити містера Лянґе-молодшого, а старшого — сікти батогами, поки не потріскає шкіра на спині. Ти також хотів спалити його будинок. Тому на поблажливість можеш не сподіватися. Хоч, може, ми й не будемо надмірно суворі, але для цього ти повинен постаратися і поводитися тихо.

— Вірна Смерть! Вірна Смерть! — повторював блідий, як полотно, капітан. — Я пропав.

— Ще ні. Ми не вбивці і не будемо мститися, якщо ви здастеся без бою. А інакше ще до завтрашнього ранку ваші трупи попливуть вниз по річці, на втіху рибам. Слухай мене уважно. Якщо ти зробиш усе, як я хочу, ти зможеш втекти з цього міста і з Техасу, але, Боже борони, тобі повертатися. Зараз я приведу твоїх дружків. Накажу їм здатися. Якщо ви не послухаєтеся, перестріляємо вас, як качок.

Капітанові зв’язали руки і ноги, запхали в рот кляп з його ж носовика, а коли «слюсар» отямився, з ним вчинили так само. Обох бандитів перенесли в спальню, поклали на ліжко і вкрили по горло ковдрами.

— Чудово! — засміявся Вірна Смерть. — Час починати виставу. От зрадіють розбійники, коли зрозуміють, хто спить у ліжках. Скажіть, містере Лянґе, чи не можна якось влаштувати, щоб ми, розмовляючи з гостями, бачили їх, а вони нас — ні?

— Це неважко, — відповів той, показуючи на стелю. — Стеля у будинку зроблена з дощок, одну з них можна витягти.

— Тоді беріть зброю, йдіть на горище й сидіть там, поки я не подам знак. Але спочатку треба підготувати надійні підпори.

Ми відпиляли кілька кілків потрібного розміру і поклали їх так, щоб вони були під рукою. Я вбрав одяг «слюсаря» і в кишені виявив зв’язку ключів.

— Залиште їх тут, вони вам не знадобляться, — сказав Вірна Смерть. — Ви не слюсар і не злодій, тож можете видати себе своєю невмілістю. Візьміть справжні ключі і вдавайте, що орудуєте відмичкою. Захопимо з собою ножі й револьвери, а рушниці, щоб не викликати підозр, залишимо. Тим часом вам, джентльмени, слід вийняти дошку зі стелі й відразу ж погасити світло.

За його вказівками, нас випустили назовні і замкнули двері. У мене в кишені брязкали три ключі: від вхідних дверей, від вітальні і від спальні. Почувши, як скрипить дошка, яку віддирають від балок, ми з Вірною Смертю розійшлися в різні боки: він попрямував до фасаду будинку, де лежали жердини, а я пішов через двір до стайні, де мене дожидали «дружки». Я не підкрадався до них, щоб вони почули мої кроки й заговорили першими, бо боявся видати себе неправильним звертанням. Я вже повертав за ріг, коли переді мною, наче з-під землі, виріс чоловік, на якого я мало не налетів, і грізно запитав:

— Стій! Це ти, Локсміте?

— Тихіше! Ви ж усіх розлякаєте! — прошипів я у відповідь.

— Почекай тут, я зараз покличу лейтенанта.

Він зник у темряві. Отже, крім капітана, був ще й лейтенант, з чого випливало, що ку-клукс-клан був організований як військо. Через хвилину до мене наблизився інший чоловік і прошепотів:

— Чому так довго? Ці собаки нарешті заснули?

— Непробудним сном. Перед тим як лягти, вижлуктили пляшку бренді.

— Тим краще, нам буде менше клопоту. Що там із дверима?

— Все в порядку.

— Пішли! Вже за північ. Впораємось швиденько тут і відвідаємо Кортéсіо. Показуй дорогу!

Ми рушили вперед, а за нами потягнулися тіні в балахонах. Біля будинку нас очікував Вірна Смерть, якого в темряві справді було неможливо відрізнити від довготелесого капітана.

— У вас є ще якісь особливі накази, сер? — запитав його лейтенант.

— Ні, — відповів старий. — Все буде залежати від ситуації всередині будинку. Починай, Локсміте, відчиняй вхідні двері.

Стискаючи в руках справжній ключ, я підійшов до дверей. Однак відімкнув я не відразу, якийсь час вдавав, ніби намагаюся підібрати відмичку. Нарешті з легким скрипом двері відчинилися, і ми з Вірною Смертю зупинилися біля входу, пропускаючи вперед інших. Лейтенант став біля нас і, коли всі увійшли всередину, запитав:

— Накажете діставати ліхтарі?

— Рано. Наразі дістаньте тільки ви.

Ми теж увійшли в будинок. Я причинив двері, але не став замикати їх на ключ. Тим часом лейтенант дістав із кишені ліхтар і запалив. У тьмяному світлі я помітив на його балахоні білі нашивки у формі мисливського ножа. Бандитів було з півтора десятка, і в кожного був свій знак: півмісяць, хрест, змія, зірка, жаба, коло, куля, серце, ножиці й різноманітні птахи та звірі.

Усі зупинилися, не наважуючись зробити ні кроку без наказу.

Лейтенант, мабуть, полюбляв командувати, бо хазяйновито підняв ліхтар, озирнувся й запитав:

— Виставимо вартових біля дверей?

— Навіщо? — відповів запитанням на запитання Вірна Смерть. — Це зайве. Нехай Локсміт закриє двері на ключ,