Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Як розуміти вашу міну, сер? — запитав Лянґе. — Ви не згодні?

— Зовсім ні, містере Лянґе. Пропозиція вашого друга непогана, і її легко здійснити, однак мені здається, що події розвиватимуться трохи по-іншому. Куклукскланівці не такі дурні, щоб поводитися так, як нам хочеться. Невже ви справді сподіваєтеся, що вони увійдуть усі разом і вишикуються проти наших рушниць? Я впевнений, що вони тихенько відчинять задні двері і пошлють двох, щонайбільше трьох, розвідати що і як. Цих ми, звичайно, спокійно застрелимо. Але інші підуть і повернуться з підмогою, щоб за всяку ціну покінчити з нами. Тому ми й не зробимо так, як ви пропонуєте. Нам треба впустити їх усіх у будинок і переловити. Тільки так ми убезпечимо себе від нападу і доб’ємося свого без кровопролиття. Ми — християни і хочемо боронитися від цих людей, але з якомога меншими втратами. Якщо ж ви неодмінно бажаєте перебити їх, як скажених собак, беріться до справи без нас. Ми не хочемо брати участі в бійні і йдемо геть, щоб знайти інше місце для ночівлі і не згадувати потім про цю ніч зі здриганням і докорами сумління.

Відверті слова вестмена справили потрібне враження. Всі закивали головами на знак згоди, а старий сказав:

— Ви переконали мене. Мені здавалося, що безжальний прийом раз і назавжди випровадить їх із Ла-Ґранж. Але я не подумав про відповідальність за пролиту кров. І я готовий погодитися з вашим планом, якщо наведете докази, що його вдасться здійснити.

— Будь-який, навіть найретельніше продуманий план може провалитися. Вдасться чи ні — залежить тільки від нас. Треба постаратися, щоб вдалося. Ми вчинимо мудро, благородно і великодушно, якщо впустимо їх у дім, заманимо в пастку і захопимо живцем. Зважте на те, що ку-клукс-клан буде мстити за смерть своїх людей. З усіх боків приїде підкріплення, і вони не відступляться від вас, поки всіх не переріжуть. Тому прошу вас прийняти мій план, все одно нічого кращого ви поки що не запропонували і, думаю, не запропонуєте. Щоб убезпечити нас від випадковостей, я зараз обійду будинок зовні. Хтозна, а раптом побачу таке, що потім нам знадобиться.

— Може, не варто виходити з дому, сер? — запитав Лянґе. — Ви самі сказали, що вони виставили вартового. І якщо він вас помітить, усе пропало.

— Він мене помітить? — засміявся Вірна Смерть. — От не думав, що про мене коли-небудь скажуть, що я нездатний непомітно підкрастися до вартового або піти в розвідку. Не смішіть мене, містере Лянґе. Краще намалюйте мені план будинку і розкажіть, що й де розташоване, та відчиніть мені задні двері й чекайте за порогом, зачинившись, поки не повернуся. Я не буду стукати у двері, а шкребтиму пальцями. На стукіт нікому не відчиняйте.

Лянґе взяв із полички над дверима шматок засохлого мила і намалював на стільниці план будинку. Вірна Смерть уважно придивився до креслення, а потім лише мовчки посміхнувся.

Вірна Смерть уже стояв біля дверей, коли раптом повернувся до мене і запитав:

— Ви вже хоч раз підкрадалися до людини, сер?

— Ні, — збрехав я, згадавши, про що ми домовилися з Віннету.

— У вас з’явилася чудова можливість поповзати собі на втіху. Якщо бажаєте, можете піти зі мною.

— Ні в якому разі, сер! — заперечив Лянґе. — Це занадто ризиковано. Ваш друг не приховує, що не має досвіду, в розвідку він не ходив. Найменша помилка з його боку — і вартовий вас помітить.

— Дурниці! Хоч ми з цим юнаком знайомі не так давно, але певен, що він мріє стати хорошим вестменом. Він докладе всіх зусиль, аби не зробити помилки. Якби мені треба було непомітно підкрастися до вождя червоношкірих, я, звичайно, не взяв би його з собою. Але можете мені повірити, в ку-клукс-клані немає жодного індіанця й жодного вестмена, тому можна не боятися, що вартовий виявиться спритнішим і сміливішим, ніж ми. Навіть якщо він і виявить нас, то я зумію виправити помилку, даю вам слово Вірної Смерті! Я хочу взяти з собою цього юнака, і він піде зі мною. Вперед, сер! Тільки залиште тут своє сомбреро, і я зроблю те саме, бо світлу солому видно в темряві, і вона видасть нас. Зачешіть волосся на чоло і підніміть вище комір, щоб приховати обличчя. Тримайтеся мене й робіть, як я. Побачимо, чи знайдеться такий сміливець, який зміг би проти нас встояти!

Ніхто більше не заперечував, і ми попрямували до чорного ходу. Лянґе тихенько відчинив двері, ми вислизнули в нічну темряву, і він знову замкнувся. Щойно ми опинилися на вулиці, Вірна Смерть сів навпочіпки, а я — за ним. Здавалося, він намагається просвердлити поглядом темряву. Потім я почув, як він по-собачому втягує носом повітря.

— Схоже, попереду нікого немає, — прошепотів він, показуючи на стайню в глибині двору. — Однак треба переконатися, обережність ніколи не завадить. Ви вміли хлопчиком скрекотати цвіркуном, дмухаючи на травинку, затиснуту між великими пальцями?

Я ствердно кивнув головою.

— Там, під деревом, росте трава. Зірвіть травинку і будьте напоготові, поки я не повернуся. Нікуди не йдіть, а якби щось трапилося, подайте мені негайно сигнал цвіркуном.

Він ліг на землю і, підпираючись руками, поповз у темряву. Хвилин через десять він повернувся. Про його наближення мене справді сповістили не очі, а нюх.

— Я не помилився, — шепнув він. — У дворі й перед будинком нікого немає, але на розі під вікном спальні хтось стоїть. Лягайте на землю і повзіть за мною. Тільки не на животі, як змія, а як ящірка, спираючись на кінчики пальців. Обмацуйте перед собою дорогу, щоб, боронь Боже, не хруснула гілка. І застебніть гарненько куртку, щоб поли не волочилися за вами по землі. Вперед!

Ми вже дісталися до рогу будинку, коли Вірна Смерть зупинився. Я зробив те саме.