Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ви не жартуєте? — запитав трапер. — Я починаю підозрювати, що ви боїтеся. Невже ми підемо не попрощавшись, втечемо, як миші від кота? Та нас засміють!

— Я не боягуз, але вважаю, що краще вчинити, як каже старе добре прислів’я: треба розумом надточити, де сила не візьме. І зроблю я це не з боягузтва, а з обережності. Думаю, не варто нагадувати, джентльмени, що їх разів у десять більше, ніж нас. Це самовпевнені нахаби, і без перешкод пройти нам не вдасться. А оскільки я не люблю, коли мене принижують, та й ви, думаю, з тих людей, які не дають себе образити, то хоч-не-хоч, а битися доведеться. Я не боюся хорошої бійки навкулачки або навіть ніжками від стільців. Адже я коваль, і рука у мене важка. Але револьвер — зброя непередбачувана і дурнувата. Останній боягуз і слимак може кулею завбільшки з горошину убити найвідважнішого бійця. Не треба великого розуму, щоб зрозуміти, що нам вигідніше крадькома втекти через вікно, ніж урочистим виходом спровокувати їхній напад. І хоча в сутичці дістанеться усім, і не відомо, хто переможе, вони розлютуються куди більше, коли дізнаються, що ми їх обдурили.

Я визнавав правоту розважливого коваля. Вірна Смерть помовчав трохи й зауважив:

— Взагалі, правду кажете. Ви мене переконали, я згоден взяти в руки ноги та все, що на них тримається, і стрибнути у вікно, як хлопчисько. Послухайте тільки, як вони розкричалися! Схоже, згадують, як їх провчили на судні.

Справді, наші знайомі розповідали про Вірну Смерть, індіанця, про мене, про віроломство капітана, одне слово, про все, що трапилося з ними на пароплаві. А коли вони опинилися на березі, то в них, виявляється, почалися чвари, і це їх затримало. Спочатку вони сперечалися, як краще помститися капітанові й покарати його за підступність. Потім ніяк не могли домовитися, яким шляхом іти далі: одні хотіли дочекатися наступного пароплава, інші кричали, що часу обмаль, і вимагали негайно рушати в дорогу.

— Не могли ж ми сидіти добу, дожидаючи наступний пароплав, ми ж знали, що нас чекають тут, — провадив оповідач. — На щастя, поряд трапилася ферма, де нам ласкаво позичили коней.

— Ласкаво позичили? — іронічно запитав хтось.

— Звичайно, ми ж ласкаво попросили, а вони нам ласкаво позичили, ха-ха-ха! Спочатку коней не вистачало, і довелося їхати по двоє. А потім дорогою стали траплятися інші ферми, і врешті-решт кожен мав свого коня.

Бандити на розповідь про грабіж відповіли вибухом реготу. Бесіда тривала.

— А тут усе гаразд? Ті, хто шукав зустрічі з нами, приїхали?

— Приїхали.

— Одяг привезли?

— Цілих дві скрині, усім вистачить, і навіть буде забагато.

— От і добре. Чудова буде розвага. Але зі шпигунами й капітаном теж треба поквитатися. Пароплав усю ніч простоїть біля пристані тут, в Ла-Ґранж, тож капітан від нас не втече. Індіанця і шпигунів теж довго шукати не доведеться, люди вони помітні: на одному — новенький траперський костюм, і в обох на спині сідла.

— Сідла? — радісно закричали в один голос бандити. — Невже це ті двоє, які нещодавно увійшли до сусіднього залу? У них не було…

Кінця фрази ми не розчули, бо мовець стишив голос.

— Час іти, джентльмени, — вимовив коваль. — Вони будуть тут із хвилини на хвилину. Першими виходите ви. Сідла ми вам подамо.

Більше чекати не можна було. Недовго думаючи, я вистрибнув у вікно. Вірна Смерть — за мною. Ковалі передали нам зброю і речі, а через секунду теж стояли поруч з нами.

Ми опинилися біля бокової стіни будівлі на маленькому, оточеному невисокою огорожею газоні. Перестрибнувши через паркан, ми озирнулися й побачили, що й інші відвідувачі другого залу залишають приміщення вже перевіреним нами способом, мабуть, не покладаючись на «ласку» прихильників рабовласництва.

— От здивуються негідники, — посміювався Лянґе, — коли виявлять, що здобич вислизнула з їхніх рук. Як розумно ми вчинили!

— Ганьба на мою сиву голову! — бідкався Вірна Смерть. — Я вже чую, як вони регочуть з нас!

— Нехай сміються. Ми посміємося останніми, а це, як відомо, значно корисніше для здоров’я. Я їм ще доведу, що не боюся їх, але бійок по шинках наразі досить.

Обидва ковалі, батько і син, підхопили наші сідла, а коли ми запротестували, сказали, що не допустять, аби їхні гості тягли на собі таку ношу. Незабаром ми опинилися між двох будинків. У лівому було темно, а в правому крізь щілини у віконницях пробивалося світло.

— Сеньйор Кортéсіо вже вдома, — пояснив нам Лянґе. — Це в нього горить світло. Постукайте, і вам відчинять. Коли закінчите свої справи, приходьте в будинок ліворуч від дороги, там ми й живемо. Тим часом спробуємо роздобутися на якусь вечерю.

Ковалі вирушили додому, а ми підійшли до будинку сеньйора Кортéсіо. У відповідь на наш стукіт двері прочинилися, і хтось через вузьку щілину запитав ламаною англійською:

— Хто там бути?

— Двоє друзів, — відповів Вірна Смерть. — Сеньйор Кортéсіо вдома?

— Чого хотіти від сеньйора Кортéсіо?

Судячи з усього, нас допитував негр-слуга.

— У нас до нього справа.

— Ви сказати, яке діло, інакше я не впускати.

— Ми від містера Лянґе.

— Ах, маса[48] Лянґе! Він хороша людина. Ви заходити, але трошки чекати.

Двері зачинилися, щоб відразу ж широко розчинитися, і негр-слуга запросив нас увійти.

— Заходьте. Сеньйор сказати, що зараз приймати вас.

Вузьким коридором ми пройшли в маленьку, дуже скромно обставлену кімнату: кілька стільців, стіл і конторка. Біля конторки з паперами