Артур і заборонене місто - Люк Бессон
Мати широко розкриває очі.
— Хіба це не сон? — розгублено питає вона.
— Та що ти! Це ж я, Артур, твій син! — каже хлопчик і допомагає матері звестися на ноги.
І тоді вона нарешті зрозуміла, що її зниклий син знайшовся, що з ним нічого не сталося…
— О, мій хлопчику! Мій дорогий синочку! — ридає мати і знову падає на розсипані фрукти.
В другому кінці саду розігрується ще одна драма. Нічого не підозрюючи, бабусенька йде за Давидо.
Ставши навшпиньки і притуливши долоню до чола, власник «Корпорації Давидо» вдивляється вдалечінь, шукаючи поглядом тоненьку смужечку дороги, що в'ється серед пагорбів.
Він поглядає на годинника, тримаючи його в руках, як суддя на змаганнях.
— Отже, якраз полудень! — гордо сповіщає він бабусеньку і двох полісменів. — Полудень, а на горизонті нічого! І нікого! — додає він, певно, з почуття обов'язку. А може, щоб ще раз роз'ятрити рану.
Давидо вдає неймовірний відчай, проте настільки фальшиво, що цьому не вірять навіть полісмени.
— Шкода, що в таку прекрасну неділю, в день, коли Господь повелів усім відпочивати, дива не станеться! — лицемірно зітхаючи, промовляє він.
От би з нього вийшов стовідсотковий осмат! Бабусенька намагається приховати свій відчай, а полісмени взагалі нічого не розуміють. Вони допомогли б цій симпатичній старенькій, та закон на боці Давидо, і саме він наказуватиме, що діяти.
Мерзенна посмішка зникає з обличчя Давидо, і він знову стає серйозним. Прокашлявшись і прочистивши горло, негідник озирається на бабусю… І з жахом помічає, як поруч з нею, ніби після помаху чарівної палички, виникають Арчибальд з Артуром. Ось воно — диво, на яке так усі сподівалися! Розгублений Давидо не годен і язиком повернути.
Якби на очах у глядачів знаменитий фокусник Копперфільд сховав під своїм плащем ціле місто, Давидо не так би здивувався. Що ж — це магія! Але те, що сталося в саду, не має жодних пояснень. Це не магія і не диво. Це катастрофа!
Упізнавши Давидо, Арчибальд підкреслено чемно усміхається.
— Ви маєте рацію, Давидо, сьогодні прекрасна неділя! — вигукує поважний дідусь, що ніколи не втрачає шансу пожартувати.
Несподіванка так подіяла на Давидо, що він застиг як вкопаний. І тільки рот його без звуку хапає повітря.
— Нам час підписати папери, чи не так? — питає дідусь.
Давидо ніяк не втямить, у чому річ, але киває головою на знак згоди. Пережитий шок негативно вплинув на його й без того обмежені розумові здібності.
— Ходімо до вітальні, там прохолодно і нам буде зручніше, — ввічливо запрошує Арчибальд. А сам шепче на вухо Артурові, щоб той подбав про рубіни. Хлопчик не впевнений, що дідусеве доручення дуже просте, але він гордий його довір'ям.
— Я тебе не розчарую! — поважно і скромно промовляє хлопчик і біжить щодуху в другий кінець саду. Всього за кілька метрів він з розгону падає в яму, викопану батьком.
Альфред здивовано опускає морду до господаря: цікаво, яку гру цього разу вигадав непосидючий хлопчик?
— Фе не фсе ффачено! — кричить з ями Артур, випльовуючи землю з рота. — Фараф я вифкочу фідфи…
РОЗДІЛ 14
Військо новоспеченого імператора вишикувалося на майдані перед палацом Некрополіса. Перед втіленням у життя своїх завойовницьких планів Жахливий У вирішив проінспектувати бойові сили. Воїни вишикувані так, що, коли поглянути згори, виходить дві великі літери: «Ж» і «У». Тисячі ос-матів осідлали войовничих комарів, які готові летіти підкорювати далекі краї.
Упир виходить на парадний балкон, що нависає над величезною площею, і задоволено оглядає непереможну армію. Він одягнений по-святковому: новий плащ кольору воронячого крила прикрашений осяйними криваво-золотистими зірками.
Військо зустрічає свого повелителя радісними вигуками. Величним том імператор простягає вперед руко-клешні: так чинить папа римський, коли виступає перед паствою.
Жахливому У приємно упиватися величчю переможця, хоча, на думку кротенятка Мино, перемога Упиря називається мерзенним злочином. Мино так і сидить біля піраміди і мордує себе міркуваннями, як же йому вчинити… Якщо вірити пихатому Упиреві, то хлопчик, який подарував йому годинника, потонув разом із усіма мініпутами. А раптом він урятувався? Відповіді на це питання нема, а виконати прохання треба. І кротеня вирішує: навіть якщо є всього один шанс із мільйона, він зобов'язаний надати його тому симпатичному хлопчикові. Якщо він живий — прийме сигнал. Отож сигнал треба подати.
Мино розгублено поглядає на годинника. Артур забув одну дуже важливу деталь: маленьке кмітливе кротеня зможе визначити, котра година. Але розгледіти цифри на циферблаті — ні. Кроти взагалі мають слабкий зір, а Мино тим більше. Він і зблизька не бачить ні букв, ні цифр.
Кротеня не може заспокоїтися. Воно витягує лапку з годинником то вгору, то вперед, намагаючись відвести циферблат якнайдалі. Та даремно. Мино підсліпуватий, як і будь-який кріт…
Артур ходить колами по саду. З висоти його земного зросту неможливо упізнати те місце, де під землею сховано скарб. Нарешті йому вдається відшукати тонесенький потічок: можливо, саме по ньому вони пливли в горіховій шкаралупі. За течією хлопчик доходить до залишків старої стіни: висота руїн не перевищує двох-трьох цеглин. Він стає на них, щоб досягти резервуара з водою.
Десь тут у траві має бути тонка водовідвідна трубочка. Альфред хоче допомогти хлопчикові, тому теж старанно шукає, хоч і без успіху. Щоправда, натрапив на давно загублений м'ячик і гордо кладе його до ніг господаря. Хіба не його він шукає?
— Я не маю часу на забавки, Альфреде! — стурбовано промовляє Артур.
Схопивши м'ячика, він розмахується, щоб пошпурити його якомога далі. Якщо його закинути, пес зрозуміє, що грі прийшов кінець.
Мино підходить до одного із вартових, що охороняють піраміду. Легким кашлем, він повідомляє про свою присутність і ввічливо запитує:
— Перепрошую за турботу! Чи не могли б ви поглянути, котра година? Я зблизька погано бачу.
Більшість осматів позбавлені і розуму, і кмітливості. Та кротеняті пощастило: він натрапив на осмата, який бодай чує. Вислухавши прохання Мино, вартовий нахиляється і дивиться на браслет з годинником.
— Не вмію читати! — гаркає він замість відповіді. Ото вже недоумок!
— О! Що ж, тим гірше, та нічого страшного, — розчаровано відходить від нього кротеня.
— Ну, Мино, що ти там застряг! Рухайся! — подумки підганяє кротеня Артур, розуміючи, що воно все одно не чує його.
Весело вимахуючи хвостом, Альфред приносить господареві м'яча. Він ніяк не може зрозуміти, що за трагедія ось-ось станеться, якщо хлопчик не знайде скарбу. Для пса найголовніше — м'ячик, і йому хочеться побавитися ним із господарем.
Щоб позбутися вірного пса бодай на кілька хвилин, Артур знову