Артур і заборонене місто - Люк Бессон

— Якщо ти такий знавець, то наступного разу постарайся попередити мене заздалегідь!

Але попередження припізнилося: попереду нове перехрестя.

— А-а-а-а! — верещить від жаху Артур, і інстинктивно повертає ліворуч.

Мало не врізавшись у перегородку, машина все-таки (перепрошую, дві труби), проскакує в єдину вільну вузьку щілину. Знову можна зітхнути з полегшенням!

— Красненько дякую, Бюше! — зі злістю шипить хлопчик. З переляку в нього спітніло чоло. Краплі поту заливають йому очі, заважають стежити за дорогою. Артур часто моргає.

Помітивши це, Селенія носовичком витирає йому лоба. Вона робить це так ніжно, що Артур умить розслаблюється і в його вухах починає звучати чудова музика. Зненацька в її божественні звуки вривається переляканий крик Барахлюша:

— Праворуч! — репетує юний принц і молотить руками по спинках передніх крісел.

Артур, усе ще перебуваючи під дією чар принцесиного дотику, не може зорієнтуватись, де там праворуч, а де ліворуч, тому про всяк випадок крутить кермо в усі боки.

А перехрестя наближається з неймовірною швидкістю! Дружний крик пасажирів нарешті приводить Артура до тями. Він усе-таки встигає скерувати машину в правий тунель.

Вигуки втікачів відлунюють у каналізаційних трубах.

РОЗДІЛ 12

Артурів батько, мабуть, уже в тисячний раз заганяє лопату в землю, зі всією силою налягає на держака, викопує пласт землі й викидає його на край ями.

Дружина стоїть на відстані — боїться ненароком спровокувати нові пригоди, котрі можуть тільки ускладнити й без того непросту ситуацію. Вона ніяк не може забути тихий дитячий голос, який прозвучав нізвідки, але й досі відлунює в її вухах.

Артурова мати ламає голову над цією загадкою, але врешті-решт робить висновок, що це уява так недобре пожартувала з нею і береться за роботу — ретельно знімає шкурку з помаранчі, призначеної для її чоловіка.

Несподівано їй вчуваються інші звуки — ніби десь глибоко під землею булькає вода.

Мати насторожено прислухається. Цього разу шум не зникає, навпаки, стає все чіткішим.

— Любий, ти чуєш цей дивний шум?

Чоловік, який встиг задрімати на держаку лопати, здригається.

— Ти про що? — здивовано запитує він, почуваючись ведмедем, який щойно пробудився від сплячки. Хитнувши кілька разів головою, він прислухається. — І справді! Де ж це шумить?

— Під землею. Напевно, десь біжить вода.

Ставши на коліна, Артурова мати прикладає вухо до землі і намагається визначити, в якому місці жебонить це приблудне підземне джерело.

Батько усміхається.

— Тобі вже вчуваються голоси, як Жанні д'Арк? — жартівливо запитує він. — Якщо так і далі піде, то ти незабаром побачиш, як пурхають янголи й оживають привиди!

Ці слова виявилися пророчими.

Позаду Артурового батька виникають дивні силуети.

Мати їх уже помітила й усмішка на її обличчі застигла, ніби перед нею привиди.

— Великі й маленькі монстрики, як у запорошених книгах твого батька! — сміється-квокче чоловік. — Манюсінькі, покриті шерстю і жахливо потворні, разом зі своїми братами, величезними чорними чаклунами!

І він, регочучи, намагається скопіювати африканські танці — зрозуміло, на свій копил.

Дружина позирає на нього з острахом і здивуванням. І тремтячою рукою показує кудись за спину чоловіка.

Побачене настільки її вразило, що вона, не втримавшись на ногах, опускається на тацю з фруктами.

Помаранчі і яблука котяться в усі боки.

Чоловік здивований: тільки-но дружина розмовляла з ним і ось уже десь зникла.

Він озирається і раптово ніс у ніс, точніше в пупа, наштовхується на п'ятьох негрів із племені бонго-матасалаї: на них досі одягнені довгі бубу, а в руках вони тримають гострі списи.

Нажаханий батько з такою силою натиснув на лопату, що вона з держаком входить у землю. Зуби його клацають, як друкарська машинка, що складає заповіт.

Різниця у зрості між двома чоловіками майже метр, тож вождь матасалаї досить довго нахиляється, поки нарешті його обличчя опиняється на рівні голови Артурового батька.

— Ви маєте годинника? — ввічливо питає африканський гігант.

Різко, як лялька-маріонетка, яку смикнули за ниточку, батько киває головою, що означає «так».

Він дивиться на зап'ясток і намагається розрізнити стрілки на циферблаті, але страх застилає йому очі, і він навіть не помічає, що годинника в нього на руці немає.

— Хвильку… Хвильку…

Проте скільки б не тряс він зап'ясток, побачити що показує годинник — він не має можливості.

— У кухні є ще один годинник, — бурмоче він, — той іде правильно, набагато точніше, аніж мій.

Вождь матасалаї мовчки усміхається і випростується на повен зріст. Батько розуміє це як дозвіл піти.

— Я… я… зараз повернуся, — каже він голосом людини, яка ось-ось помре, а потім, як кролик, підстрибом утікає в будинок.

Темрякос із гордістю дивиться на картку, де старанно написані ряди чисел.

— За моїми підрахунками, вода прибуде в столицю мініпутів швидше, ніж за тридцять секунд! — повідомляє він батькові. Для Жахливого У це дуже приємна звістка.

— Чудово! Чудово! За якусь хвилину я буду абсолютним повелителем усіх Сімох Континентів, а мініпутський народ залишиться тільки у спогадах, стане крихітним абзациком у Великій Книзі Історії!

Жахливий У задоволено потирає руки, почуваючись найбільшим хитруном на світі.

Король Свистокрил де Стрілобарб ходить перед брамою своєї столиці. Настав час великих випробувань: він уже не сподівається зберегти своє королівство. Але ця втрата — ніщо в порівнянні із втратою дітей. Селенія і Барахлюш не повернулися, й їхня відсутність турбує короля найбільше.

— Котра година, мій добрий Миро? — питає король у свого вірного крота.

Сумна тварина (настрій у неї схожий на королівський), зітхаючи, дістає із камізельки годинника.

— За п'ять хвилин полудень, мій повелителю, — відповідає Миро.

На відміну від хронометра Упиря, де немає стрілок, що рухаються у своєму ритмі, справжній годинник не може ні скоротити, ні розтягти часу. В країні мініпутів секунда залишається секундою, а це означає, що трагічні події невблаганно наближаються.

Добрий король тяжко зітхає і розводить руками.

— Лишилося всього п'ять хвилин. А ми не маємо від них жодної звістки! — стурбовано каже він. Миро підходить і кладе свою лапку на його плече.

— Повірте, мій добрий королю, все закінчиться щасливо. Ваша донечка — дуже мужня дівчинка. І той Артур, на мій погляд, теж дуже винахідливий та ще й розумний! Я переконаний — вони обов'язково повернуться!

Уважно вслухаючись у слова підтримки, король сумно усміхається. На знак вдячності він плескає друга по плечу і вже більш упевненим тоном говорить:

— Нехай почують боги твої слова, Миро! Ох, нехай почують тебе боги!

Артур не зважає на втому — він усе ще обома руками тримає кермо. Хлопчик уже звик до швидкості й навіть встигає реагувати