Артур і заборонене місто - Люк Бессон
Упир отримав жорстокий урок і надовго запам'ятає цей день, якщо, звісно, врятується. Жахливий У відчуває свою загибель і загибель своєї імперії.
Вода підіймає таріль з гіркою рубінів, і яскраві червоні камінці уже блищать біля країв ямки.
Мино — єдиний пасажир на плавучому блюдці. Він сховався у щілину між двома рубінами і так боїться, що чує биття свого серця аж у п'ятках. Кроти не люблять мандрувати по воді, човни і кораблі — не для них, тому Мино відчуває, що в нього починається морська хвороба.
Упир теж не в найкращому настрої — імперія розвалюється в нього під ногами. Вода вже під балконом, а він усе ще ніяк не оговтається і не прийме рішення. Зрозумівши, що вода вже біля його ніг, він озирається, помічає комара з осматом, що пролітає мимо, зістрибує йому на спину. Осматові аж дух спирає від гордощів, бо ж він має честь везти самого повелителя! Та на кораблі досить одного капітана… Упир хапає осмата і легким порухом руко-клешні скидає його з комара.
Бідолашний не встиг і пискнути, як пішов на дно.
Упир упевнено бере поводи, він хоче втекти з міста.
— Батьку! Куди ж ви?! — гукає Темрякос.
Чудовисько натягує поводи і зупиняється.
— Не лишайте мене, батьку! — благає Темрякос.
Зависнувши над сином, Упир урочисто проголошує:
— Темрякосе! Я призначаю тебе капітаном!
Син утішений такою високою честю. Проте не впевнений, що нею можна скористатися — навколо вода. Він ладен стати капітаном, але сухопутного війська. А Жахливий У призначає його капітаном приреченого судна своєї імперії. Та в його душі лишилася ще краплина надії. І Темрякос простягає клешню, вважаючи, що і йому знайдеться місце на комарі.
— Капітан не може залишити свого корабля! — обурюється Жахливий У. — Скільки тобі можна нагадувати правила поведінки доблесного воїна?
І, натягнувши поводи, Упир розвертається, набирає висоту і зникає під куполом Некрополіса.
Розгублений Темрякос стоїть із роззявленим ротом. Від здивування йому забракло слів… Він не вміє плавати, але бажання зайняти посаду капітана (якщо його вже так возвеличили!) таке велике, що Темрякос починає раптом думати. І думка новоспеченого капітана рухається в правильному напрямку!
Стихія наступає! Темрякос скидає важкі чоботи і викидає їх разом з усім арсеналом, що висить на ньому. Він починає щосили бити по воді усіма своїми кінцівками, аж доки не допливає до крамнички, що хитається на хвилях, і не залазить на неї. Влаштувавшись зручніше на плавучій хатинці, він терпляче очікує того моменту, коли вода домчить його до якогось виходу з підземного міста. А там, нагорі, капітан зуміє набрати собі непереможну армію…
Ростягнувшись на траві, Артур прикладає вухо до землі і слухає жебоніння води, що долинає зглибока. Маленька ямка, куди він кинув Альфредову забавку, все ще порожня, і йому здається, що він знову помилився, що скарб треба шукати в іншому місці…
Перетнути Сім мініпутських Континентів, пройти під землею, перемогти в битві з осматами, скуштувати Вогняного Джека, одружитися з принцесою, врятувати дідуся, знайти скарб… І зазнати поразки насамкінець… Ні, це несправедливо! З цим не можна змиритися! Небо завжди допомагало йому, тож чого цього разу воно покинуло його? Підбадьорюючи себе, він знову схиляється над ямкою і чекає, коли нарешті вода, яка жебонить десь далеко вглибині, підійметься на поверхню.
Артур напружує зір. Нарешті внизу щось зблиснуло і на дні ямки з'явився рубін, що увінчував піраміду. Поступово тарілочка з гіркою коштовних каменів підіймається до країв ямки. Рубіни сяють, як витримане вино в пронизаному сонцем кришталевому келиху. Артур щасливий до сліз! Він виконав завдання! Він сотні разів ризикував життям, подолав безліч перешкод, навчився зустрічати небезпеку з відкритим забралом. Він потрапив у справжню пригоду і вцілів. Вирушивши на пошуки дідуся маленьким хлопчиком, він повернувся маленьким мужчиною.
Простягти руки, Артур обережно піднімає тарілочку з рубінами. Його захват від добутого скарбу подібний радощам студента, який після довгих років наполегливого навчання отримав заслужений диплом. Комісія схвалює хлопчикову поведінку, а голова комісії привітно помахує хвостом…
Артур біжить до сараю, вмикає верхнє світло і ставить блюдце на стіл. Серед різного мотлоху в тумбі він знаходить величезну лупу і з її допомогою намагається знайти між рубінами маленьке кротеня.
— Мино, де ти? — шепоче Артур, боячись, що його голос, навіть тихий, прозвучить для кротеняти, як грім.
І має рацію. Мино все чує, та боїться подати знак. Хіба це ревище може бути голосом його маленького друга? Та все ж він наважується бодай носа показати із свого сховку. І одразу втикається в скляну стіну, таку велику, що він навіть не може визначити її розмір. В стіні відбивається велике око, гігантське, як планета.
Мино згадує одну давню казку, яку розповідав батько, коли хотів утихомирити галасливого синочка. Там розповідалося про око, яке із дна могили стежило за мініпутом на ім'я Каїн… Мино перелякано кричить і падає в рубіни. Це трохи краще, ніж падати в яблука. Або в помаранчі.
Більше половини мешканців мініпутської столиці своїми крихітними ручками стримують натиск води, що рветься до міста. Та час іде, і вода поступово спадає. Цю звістку приносить Миро. Він припав вухом до воріт і слухає. А чують кроти добре.
Своїми довгими руками король також упирається у браму. Почувши, що небезпека відступила, він намагається опустити руки, але нічого не виходить: вони затерпли. У конопса також заніміли кінцівки. Відійшовши убік, він починає крутити шиєю, а потім і всім тілом, одночасно підтанцьовуючи. Його кісточки сухо потріскують. Правду кажучи, якби не він, мініпутам не вдалось би вистояти проти повені… Тож нічого дивуватися, що спина в конопса травмована.
Король так і стоїть із простягнутими руками, почуваючи себе смішним і самотнім.
— Батьку, ворота можна вже не тримати, вони вистояли, — нагадує йому донька. Король підпирає ворота, — от дивовижа!
Шум води поступово стихає, а потім і зовсім зникає, як страшний сон. Миро прочиняє маленьке віконечко і визирає назовні.
— Води нема! Ми порятовані! — вигукує він.
Новину зустріли з небаченою радістю! Сотні крихітних капелюхів злітають угору, всюди лунають веселі вигуки, пісні! Всі тішаться, що уникли грізної небезпеки.
Селенія обіймає батька, від чого знову почувається маленькою дівчинкою. Великі краплі сліз, що тільки-но котилися по її щоках, миттєво висохли: вона сміється і радіє разом з усіма. Барахлюша аж розпинає від гордості, бо всі навколо в захопленні від його оповідок. Багато хто прагне потиснути йому руку. Геройський настрій маленького принца засмучує тільки