Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук

Мертенс вилаявся про себе: ну, чого не взяв гаманця з собою?

Почав набирати номер телефону. Згадав, як напився вчора генерал, й іронічно посміхнувся. Перед бенкетом Мертенс передав йому невеличку теку, сказавши: «А тут ділові папери, вони, очевидно, вас зацікавлять…» Генерал заховав її у сейф, не глянувши. В теці лежали гроші, процент від угоди. Що ж, генерали теж люди і не позбавлені людських вад…

Потім вони двома машинами поїхали до якогось містечка під Берліном, де й просиділи аж до ранку в окремій кімнаті ресторану, яку замовив генерал.

Якби Мертенс знав, що саме в цей час бомба влучить у будинок поруч пансіону фрау Вернер!..

Почув голос генерала в трубці і сказав голосно, щоб фрау Вернер не пропустила жодного слова:

— Прошу вибачити, що наша сьогоднішня зустріч не відбудеться. Нагальні справи, пане генерал, йдеться про престиж фірми: мушу через годину виїхати до Бреслау. Ще раз вибачте, генерале. Я повернуся через дві доби. Відразу зателефоную.

Він поклав трубку й повернувся до фрау Вернер. Узяв рахунок і сплатив з точністю до пфеніга. Фрау Вернер не образилася — навпаки, вона більше поважала клієнтів, які не кидалися грішми й не давали щедрих чайових. Заможня людина знає ціну кожному пфенігу.

— То я чекаю на вас через два дні, — привітно всміхнулася Мертенсові на прощання. — Моя кімната у вашому розпорядженні.

— Я почуваю себе тут, як вдома, — відповів той. — До побачення.

Монтер зачинив за Мертенсом двері й полегшено зітхнув. Йому здалося, що цей пан шукав гаманця в шухляді столу. Скнара нещасний, адже там був тільки дріб'язок.

Граупель зіщулився й намацав у кишені гаманець: і треба ж таке — підібрав з підлоги гаманця автоматично, не зазирнувши, потім побачив — усього кілька монет, хотів уже покласти на місце, та повернувся цей Мертенс…

Подумав: «А якби в гаманці була велика сума — віддав би?» Хто його зна? Нараз зробилося лячно, немов його вже спіймали і зараз потягнуть до поліції.

Фрау Вернер пішла до своєї кімнати. Граупель, скориставшись з її відсутності, висипав дріб'язок до кишені, а гаманець викинув у руїни. Знав, що вчинив негарно, але чи варто роз'ятрювати своє сумління через кілька марок, які випадково самі потрапили до його рук?

Докори сумління перестали мучити Граупеля, і він гукнув фрау Вернер:

— Мабуть, я більше вам не потрібний! Коли що, покличте.

— Спасибі вам, Клаусе, за допомогу, — обізвалася. — Не знаю, що б і робила без вас!

— Дрібниці, — буркнув монтер і рушив до виходу.

Срібний п'ятимарковик з гаманця Пауля Мертенса Граупель витратив на сигарети в тютюновій крамничці на сусідній вулиці. Він перекинувся з крамарем кількома словами, поскаржився на кепську погоду — коли йдуть дощі й лежать тумани, в нього болить поранена нога і він мимоволі пригадує бої під Москвою. Солдати вермахту бились, як леви, та що вдієш — росіяни стояли на смерть…

Сказавши це, монтер злякався: здається, цей крамар — інформатор СД, а за такі слова по голівці не погладять.

— Але ж, — вигукнув оптимістично, — зараз наші доблесні солдати притиснули росіян до Волги, Сталінград ось-ось впаде, і я щиро шкодую, що не можу виявити там свою воїнську доблесть!

О шостій вечора крамар почав підраховувати денний виторг. Приблизно в цей же час Пауль Мертенс був уже в Гаазі й дзвонив з вокзалу секретареві фірми. Почувши спокійний голос Віллі, полегшено зітхнув.

— Справи не вельми добрі, — почав невизначено, — і мої сподівання не виправдалися…

— Зірвалась угода на будівництво гаражів? — не зрозумів Віллі.

— Гірше того! — мовив Мертенс. — І я хотів би побачити вас. Там, де ми обідали минулого разу. Приїжджайте відразу, з паперами, найважливішими документами. Ви зрозуміли мене?

— Звичайно, — перебив Мертенса Віллі. — Виїжджаю і незабаром буду.

З Віллі розмовляти — одне задоволення: розуміє все з півслова.

За двадцять хвилин приїде на околицю Гааги, там маленький ресторанчик притулився до парку, відвідувачів у ньому небагато, і вони зможуть обговорити становище. Точніше, Пауль Мертенс уже знає, що робити, — мав доволі часу, щоб обдумати все й вирішити, як діяти далі.

Саме коли маленький «сітроен» Віллі зупинився біля ресторанчика, крамар у Берліні розгладжував і складав асигнації одна до одної: він був педант, цей старий крамар, і щоденне лічення грошей давало йому справжню насолоду, немов він випивав зайву чашечку кави за сніданком, і не ерзацу, а довоєнної бразільської кави, від якої бадьорішає тіло й світлішає голова.

Крамар зітхнув: чи доведеться колись-то сьорбнути тої кави, відчути її божественний смак?

Він одсунув паперові гроші на середину столу, почав діставати з шухляди срібло. Спочатку п'ятимарковики — всього чотири штуки, — склав їх стовпчиком і хотів уже поставити на стіл, та одна монета привернула його увагу, і старий поклав її окремо.

Невже фальшива?

На обідку монети видніла ледь помітна рисочка, немов хтось навіщось провів там голкою.

Крамар підкинув монету на долоні, взяв на зуба. Ні, наче справжня. І все ж ця рисочка не давала йому спокою. Схопив ножа і спробував роз'єднати монету, але гостре лезо ковзало по обідку — певно, карбик зроблено бритвою.

Крамар поклав монету на стіл, зітхнув. Минулися добрі часи. Колись він вкривав стовпчиками монет мало не весь край стола, а тепер усього чотири штуки…

Нічого не зробиш: більшість його клієнтів там, на Сході, і не потребують послуг старого крамаря.

Срібна монета не виходила в нього з голови. Ще раз узяв, потер між долонями, затиснув пучками, спробував покрутити. Раптом монета розпалася на дві половинки, і якась тонесенька смужка впала йому на коліна.

Крамар обережно взяв смужку: нісенітниця якась — наче хтось, бавлячись, вирізав шматочок із кіноплівки. Глянув на світло — нічого не видно, якісь рисочки, подряпинки…

Нараз майнула думка, старий аж