Перстень Борджіа - Володимир Нефф

інтерес до того, щоб найдокладніше знищити всі споруди гавані, які вбитий таємничий граф ді Монте К’яра збудував з такими витратами й турботами. Це їм вдалося ще краще, ніж вони могли сподіватися і припускати. Коли після їхнього відплиття догорали запальні шнури у бочках з порохом, які турки заклали у всі вежі й бійниці, і коли розляглися перші вибухи, раптом загримів жахливої сили вибух, якого досі ніхто ніколи не чув. Він повалив щогли турецьких кораблів, що вже відпливли досить далеко, і зігнав ці кораблі докупи, мов стадо баранів, раптово охоплених вертячкою; здійнялися такі величезні хвилі, що навіть храм Святого Петра в Римі, кажуть, найбільша з усіх будівель на світі, порівняно з ними виглядав би як пастушача халабуда. Коли ж хвилі заспокоїлись, на місці вибуху ще довго непорушно стояв величезний стовп потворного диму, розширений угорі, мов гриб. А сам острів, як уже мовилося, запав у морські глибини й ніколи більше з них не виринув.

Коли папа довідався про смерть графа ді Монте К’яра, recte Петра Куканя із Кукані, то заплакав; сльози бризнули з його примружених очиць і текли по обличчю, перш ніж він устиг стерти їх своєю білою благословенною рукою. Оскільки ж він почував певну відповідальність за загибель юнака, адже саме він нацькував на нього турків, то взявся сам особисто відслужити тиху заупокійну месу для спасіння безсмертної душі Петра. І саме тієї миті, коли він вимовляв слова «Huic ergo parce, Deus» — «Боже, прости його провини», — у голові йому сяйнула думка, що Петр, може, зовсім не мертвий.

«Тому що П’єтро не з тих, які так відразу дають себе посікти шаблями якимось диким сарацинам, — міркував він, вимовляючи слова молитви. — Зглянься, просимо, Господи, над душею слуги Твого графа ді Монте К’яра, за яку обіцяємо Тобі віддавати хвалу, покірно прохаючи Твою велебність, щоб вона за ці служби милостивого примирення заслужила на вічний спочинок. Бо якщо П’єтро зазнав поразки в бою, — розмірковував він далі, — і загинув, для цього потрібне втручання самого Бога, а не просто його заступника на цій землі. Не знаю, не знаю, але все мені підказує, що з цим негідником ми ще зазнаємо прикрощів і втіхи. Амінь».

Частина друга
СКАНДАЛ У ГАРЕМІ
ТА, ЯКУ ПОМІТИЛИ

Володар Двох Святих Міст, себто Мекки й Медіни, Завжди Звитяжний, Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, — так у середніх підлабузницьких колах іменували падишаха, володаря Османської імперії, тоді як у високих підлабузницьких колах його називали Богом на землі, сам же він велів, щоб до нього зверталися ваша величність або Мій султане, — той день від самого ранку присвятив своїм обов’язкам Найвищого правителя, головуючи — згідно з ритуалом спиною до вікна, аби його уваги не відвертало море, а особливо Босфор, що кишів людьми о будь–якій порі дня — на своїй Раді візирів, яких разом з Найвищим візиром було семеро, та високих урядовців

1 достойників, яких було двадцять один, серед них найвизначніший паша Ісмаїл–ага, генерал яничарів, наймогут–ніша після султана людина в імперії (казали, що насправді він могутніший від султана, адже на один порух його пальця військо, яким він керував, могло до останнього чоловіка скочити у вогонь, виконуючи будь–який його наказ, бажання чи забаганку;. Праворуч від нього сидів муфтій, найвищий мусульманський сановник, ліворуч шейх Решад, перед ним особистий ад’ютант великого візира та придворний історик Гамді–ефенді, муж великої вченості, що доглядав за працею писаря, який мав записувати всі султанові висловлювання. Були тут також найвищий військовий суддя, придворний секретар, страж печатки й інші.

Крім цих світил і стовпів влади султана, у залі було з чотири сотні придворних сановників з невизначеними обов’язками, так званих чаушів, та один принц імператорської крові, султанів менший брат на ім’я Мустафа. Цей принц, хоча й був присутній на засіданні Ради, не належав до її членів, оскільки був недоумкуватий, тобто одержимий якимось темним різновидом релігійного фанатизму; саме ця недоумкуватість чи той релігійний фанатизм урятували йому життя, бо турецькі султани, вступаючи на престол, звичайно наказували порішити своїх рідних братів, щоб цим не допустити розбрату, адже розбрат, за другою сурою Корану, гірший за вбивство.

Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, владарював так, аж іскри сипалися, він наказував, забороняв, призначав, знімав, підвищував, понижував, погоджувався й відхиляв, а часом виправляв чи відміняв своє, щойно висловлене рішення. До цього доходило тоді, коли генерал яничарів, грубий, кістлявий чоловік, схожий на селюка, єдиний серед присутніх сановників, чию голову вкривав не тюрбан, а феска, непомітно супився чи заплющував очі, що означало незгоду з султановим висловом.

Візирі, сидячи по–турецькому на низькій канапі під стіною, оббитою блакитним оксамитом з золотими зірочками, слухали й зважували, відзначали й нагадували, порушували й пропонували, погоджувалися й сумнівалися, одно слово, допомагаїи владарювати, як могли, і все це напівголосно, ледь розтуляючи вуста; вони сиділи так непорушно, що якби не величезні тюрбани, які то в одного, то в іншого починали зсуватися з голови — і вони мусили поправляти їх рукою, то нагадували б воскові манекени. Високі сановники поділяли всі султанові рішення, що, як згадувалося, писар записував на віки, схвальним шепотом, а чауші, які не мали ні на що впливу, супроводжували їх вигуком захоплення «бак, бак», що означає «слухайте, слухайте» або «дивіться–но», або «чи ти ба», а молодий принц Мустафа, який сидів у кутку на голій землі, не додавав до слів свого чудового брата нічого, бо не брав їх до відома. Сухорлявий, з маленьким личком, на якому палали величезні кафківські очі, через свою мерзлякуватість одягнутий у ватяний каптан, він перебирав чотки з перлин, на яких перелічував і називав властивості Аллаха, мимрячи собі під ніс спотвореною арабською мовою, в якій придворні вчені ніби розрізняли деякі місця казання Авраама: «Він є свідком усіх прав. Він сама жалість і милосердя. Він страшний Пан Помсти, який нічого не забуде. Він незалежний і обійдеться без людей». І так далі, і так далі, скільки вистачало перлин на його чотках.

Під склепінням велетенського й чудового приміщення, в якому відбувалась Рада, були віконця, схожі на бійниці, майстерно помережані дротом; за цим мереживом віконець сиділи