Перстень Борджіа - Володимир Нефф
У той час, про який йдеться, стояла волога погода початку літа, власне, перший гарний літній день, бо минулої ночі холодний і мокрий вітер від Чорного моря саме відступив перед теплим південно–західним вітром, що потягнув з Архіпелагу, приємно й пустотливо вкриваючи брижами води Босфору, тоді як затока Золотий Ріг залишалася непорушною і блищала мов дзеркало. Між ними, тобто між Босфором і Золотим Рогом, лежала, мовби затиснута гігантськими обценьками, непролазна на вигляд громада замшілих стріх найстарішого стамбульського кварталу Пері, наїжачена незліченними шпилями мінаретів, що встигли наставити турки за ті сто п’ятдесят чи трохи більше років, як місто стало їхнім. Над містом кружляла величезна зграя шулік, яких ніхто не мав права кривдити, бо вони були священними й надзвичайно заслуженими птахами: адже коли свого часу Пророк почав будувати в Медіні храм, шуліки зносили йому у дзьобах необхідний матеріал: пісок, камінь, вапно й воду.
Бажаючи насолодитись приємним затишком, султан вирішив пройти шлях з урядової будівлі до палацу жінок сам, пішки й непомітно, що і зробив, адже не було нічого, що б він не здійснив і не втілив, тільки–но він щось вирішував: хоча самотність і непомітність у цьому випадку слід розуміти досить умовно, адже йдеться про самотність і непомітність людини, яку стерегли й за якою стежили найбільше в світі.
Як тільки Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пройшов Чотирма Залами Скарбів, в одному з яких як найцінніший скарб зберігався весь обладунок і зброя Пророка, в автентичності яких ніхто не зважувався сумніватися, і зійшов чорними мармуровими сходами на перше подвір’я, зване Подвір’ям блаженного споглядання, бо один з султанів, що помер століття тому, наказав збудувати на ньому оглядовий павільйон, звідки можна було спокійно споглядати панораму своєї столиці — варто зазначити, що за свідченням уже згаданого шевальє де ля Прері, саме на цьому подвір’ї ув’язнювали і страчували візирів та інших сановників, які потрапляли в таку глибоку немилість, що султанові вже недостатньо було наказати їм відростити бороди. Щойно монарх ступив на Подвір’я блаженного споглядання, слуги візирів, головним чином негри, які чекали тут приходу панів, усі, як один, гепнулись на землю, затуляючи очі долонями, мовби боялися, що сяйво султанової постаті засліпить їх, і вигукуючи, що було сили: шалвет! шалвет! — І це «шалвет», що означає «увага», відлунавши, відразу ж почало ширитися, мов пожежа, цілим великим простором, зайнятим палацами й садами сералю, супроводжуючись швидким відбіганням і підбіганням: садівники та їхні помічники і слуги втікали, щоб не образити око Найвищого своєю вульгарною присутністю, а яничарська сторожа, навпаки, прибігала й розташовувалася невеликими безладними купками поблизу сподіваного султанового шляху.
Це щодо султанової непомітності. Що ж до його самотності, слід визнати, що вона таки була повною, адже ті, хто супроводжував його на цій прогулянці, насправді не супроводжували його, бо їх не було, інакше кажучи, вони були такими непомітними, що Найвищому цілком можна було не брати їх до уваги.
Це передусім був приборкувач, який оздоблював і прикрашав султанову прогулянку парою приручених тигрів з накидками з золотої парчі на хребтах, яких він вів як гончих собак на ланцюгах, прикріплених до нашийників; далі носій складаного стільця, готовий щомиті розкласти його, якщо султан, незвичний до великих зусиль, раптом стомиться в дорозі, носій великого віяла з пір’я, носій шовкової парасолі та два носії з порожніми ношами, на які султан щомиті міг би сісти, якби йому обридло йти. Далі писар, якого ми вже бачили на засіданні Ради, якийсь султанський Екерман, життєвим завданням якого було записувати вислови володаря — звичайно, навряд чи розумно було б припускати, що султан на своїй самотній прогулянці почне Бсстрі розмови з самим собою, але порядок є порядок — і нарешті чоловік, про офіційне призначення якого нічого не знали, лише чули й подейкували, що він добре плаває, а через це його обов’язок — скочити за султаном у воду, якщо той ненароком туди потрапить: адже відтинок шляху, який Найвищий збирався пройти, вів понад берегом порослого очеретом штучного озерця, заселеного парою благородних лебедів, бо вони були не просто білими, а ще й лискучими, мов посрібленими, а дзьоби мали червоні як кров. За цими недостойними й неіснуючими супутниками султанових кроків на віддалі cj пула купка палацової сторожі, так званих бостанджів, з довгими палицями і в червоних шапках, що звисали до середини спини. Всі ступали обережно, старанно пильнуючи, щоб не наступити на якусь гілочку, отож султан міг сповна тішитися своєю бездоганною самотністю.
Улюбленою звичкою султана було несподівано з’являтися в кімнатах і апартаментах своїх жінок, щоб вразити їх своєю несподіваною появою і щоб ця зустріч набула характеру імпровізації; і ця його звичка породжувала безліч кумедних пригод, з яких придворні сералю залюбки, звичайно зберігаючи при цьому належну повагу, сміялися: якось, кажуть, він застав одну із своїх молоденьких фавориток, коли вона бавилася лялькою, яку гяури називають «дитинкою», іншим разом — другу свою улюбленицю, яка спала з перським шовковим віялом, нещодавно подарованим Ним, притиснувши його до юних грудей: а й справді, хто може подумати, що султанова резиденція була місцем суворої серйозності і що тут ніколи не панували здорові радощі. Щоправда, в абсолютній несподіваності султанових відвідин гарему ми насмілимося трішки сумніватися, бо неможливо припустити, що згаданий крик «шалвет», який, як уже було сказано, викликав у всьому сералі стільки руху й метушні, не долинав до слуху султанових жінок; але ж імпровізація вдається тільки тоді, коли її грунтовно приготувати.
Отак і цього разу Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, увійшовши до мармурового вестибюля у домі жінок, дав знак євнухам, що тут зібралися, — це були вельми поважні люди, а їхній повелитель мав титул Верховного стража Брами блаженства, — аби поводилися тихо й не віддавали йому почестей, і рушив просто і без церемоній до одноповерхового будинку з терасою, що виходив вікнами до моря, в якому мешкала його третя дружина Бегідже–ікбала, дочка головного
