Русичі - Ігор Юринець
Коли з самого рана доповіли воєводі, що хочуть говорити з ним старійшини громади надтисьменської, не стало те для нього несподіванкою. Ще вчора звечора оповів про все Миловидові вірний тивун Горазд. Знав, що мусить тримати себе міцно в руках, бо не настав іще час дати волю тамованій лютості на підступну і ницу чернь. Без їхньої помочі не оберегти йому кріпость. Жменька дружинників може вистояти кілька днів чи й, може, тижнів, але й дитина скаже, що не під силу їм утриматися до підходу підмоги з далекого Києва. Ні, таки мусить прихильно поставитися до вимог громади, вдовольнити загребущість їхню заради порятунку кріпості. Глибоко в серці мусить сховати все, що думає насправді про цих нікчемних людців, які, дочекавшись слушної часини, піднесли руку на його майно. Треба бути мудрим і розсудливим, бо силою не врозумити цей бездумний натовп. Але хай же тепер начуваються! Коли увійде до кріпості княже військо, що колись-таки мусить прибути, — о, тоді не помилує посадник нікого, кров’ю заплатять за приниження його нинішнє. Кров’ю!.. Бо чи чувано, аби чернь безрідна повставала супроти мудрих і несхитних законів Київської Русі, втоптувала у багнище ім’я самого великого князя Володимира!
Аж заскрипів зубами воєвода від безсилля свого.
— Кличте їх! — кивнув дружинникам, над силу тамуючи лють.
Коли через кілька хвиль зайшли до світлиці старійшини, вираз обличчя воєводи був незворушним, ніхто не помітив би і відсвіту тамованого гніву, час від часу навіть приязна усмішка освітлювала його.
— Здрав будь, боярине… Свідчимо тобі шану від усієї громади нашої, — вклонилися вибрані. Далі повів мову вже сам Гостомисл.
— Прийшли до тебе зі світлими намірами, з єдиною думкою — не дати розгорітися незгоді поміж нами. Знаємо, багато справ нагальних зараз у тебе, тож, мабуть, тому не зміг прийняти нашого запрошення і прибути на раду громадську. Та без тебе ніяк не владнати клопотів наших.
— Невже? — з ледь прихованим глузуванням звів подивовано брови посадник. — Що ж то за нагальна потреба настала скликати раду вашу? — вже металом дзвенів голос його. — Відтоді як за велінням князя київського посів я місце загиблого на ловах посадника Богданка, попередника мого, і взяв під свою оруду кріпость сю і весь край довколишній, ваші клопоти моїми стали. Одного прагнув, аби лад та злагода множилися з року в рік, як здорові овечі отари. Навіть у помислах не плекав брати з вас подать більшу, ніж та, що мусите давати за вічними законами, — для князя нашого і для зміцнення кріпості, котра нині дала вам притулок. Хіба не так було?! Скажи хоча б ти, Гостомисле.
— Так, воєводо. Правда, при тім не забував ти і про власні статки. Але не про те річ зараз ведемо…
— А може, якраз про те?! — запально перепинив мову Гостомислову. — Чому саме тепер статки мої спокою вам не дають? Се ж ти, Гостомисле, на грабіж підбиваєш люд, на бунт, що нині на руку тільки ворогам нашим! Чи, може, щедрими посулами вже купив тебе їхній ватаг Гнєз?! — перейшов Миловид на хрипкий півшепіт.
Ніби від удару схитнувся від слів тих сивоголовий старець. Гнівом спалахнули глибоко запалі очі його, але поборов-таки спокусу відповісти образою на образу, лиш частий віддих, що здіймав груди, видавав тамований гнів.
— Не там ворогів шукаєш, воєводо, — набрав сили його глухуватий голос. — За багато десятків літ, що живу на сьому світі, ніхто ще не смів звинуватити мене у підступності і зраді. Але образив ти лише мене одного, і я забуду твої слова нерозсудливі, бо не маю права ставити своє власне на один рівень зі справами громади. Ти сказав своє, боярине, а тепер слухай, з чим ми прийшли до тебе. Вже два тижні триває осада, і мабуть, не скоро вона скінчиться. Сукупно стоїмо ми на стінах кріпості проти сильного і небезпечного ворога, сукупно боронимо нинішнє і майбутнє нашої землі. У тяжкий час стали ми до оборони пліч-о-пліч з твоїми дружинниками. Та й зараз прийшли просити не безпечного схоронку, а тільки справедливості…
— Справедливості?! — аж підвівся при тому слові посадник. — Хіба чиню не по правді, хіба вирізняю чимось своїх дружинників від ваших воїв, хіба сам у скрутну хвилину відсиджуюся у безпечному місці, а не йду туди, де найважче?!! Чи, може, кажу неправду, Гостомисле? То якої ж справедливості хочеш іще? Чи тієї, коли не перечитиму, споглядаючи, як легіні ваші грабують та розтягують моє добро?!
— Ні, посаднику. Не можеш не знати, що вигибає від голоду худібка наша, жодної травинки не лишилося в кріпості. А се для нас все одно, що смерть. Знаючи те, відмовляєш погордливо вділити для порятунку хоч трохи збіжжя, від якого ломляться твої засіки, хоч дещицю сіна, що трухліє у копицях коло стаєнь. Вділити не в дарунок, бо не жебраки ми, а на майбутню віддачу… І все це по правді та справедливості, боярине?!
— Певно, ошукали тебе, Гостомисле, — здивування ворухнулося у глибині зіниць посадника. — Твої ж люди обвели довкола пальця, мов дитину малу. А ти… Невже повірив, що пошкодував я кілька стогів сіна, яке й так гниє в скиртах? Чи, може, мислиш, що геть звівся розумом Миловид і забув, для чого поставлений над сим краєм. А так! Надумав нудьгу розвіяти та й задля забавки схотів пустити за вітром усе добро громадське, все, з чого й сам живу. Так, чи що?! — змовк нараз, аби пригасити той раптовий спалах. — Сам видиш, як мало подібне на правду те, що наговорили, наворкотіли тобі облудники… А тепер послухай, як то насправді було. Кілька отроків ваших чи то з п’яних очей, чи з того, що силу велику за собою чули, почали в повен голос лихими словами споминати і мене, і великого князя нашого. Чи ж дивно, що не стерпів того тивун мій Горазд, який саме нагодився. Сказав їм, аби проспатися ішли, бо, певно, випили
