Русичі - Ігор Юринець
— Сміливі слова твої, легіню, — сказав голосно, аби всі чули. — Закликаєш нас до супротиву волі посадника, що самим князем великим Володимиром над нашою землею поставлений. Ніби й забув, що сам під його орудою ходиш, його ж хліб їси.
Не сховалося від очей Гостомислових, що знітився при тих словах Гадан, знітився, але тут же оволодів собою.
— Те правда, — видавив понуро, злобливо бликаючи на старця. — Але пам’ятаю, що громада є корінням моїм, що боронити її права, її закони — найперший обов’язок кожного з нас.
Схвальний гомін схитнувся поміж людей. Однак не зважив на те старійшина, в задумі провів рукою по сивій густій бороді, що спадала ледь не до пояса. Заговорив ніби сам до себе.
— Гарно мовиш, та чи мудро радиш… Коли почнемо тепер суперечитися за посадником, чи не поможемо тим самим обложникам, що лиш чекають, аби незгода загніздилася у кріпості. Напучуєш нас стати супроти боярина княжого? А хіба не накличемо гнів і кару велителя всіх богів Перуна тим, що, затявшись у своїй кривді, забули про благо всієї руської землі, хіба не зрадимо тим великого князя київського, у кріпості якого схоронилися від нежданих нападників?! Залишившись тепер без милості його, станемо, мов те древо самітне на вершині гори, всім вітрам підвладне, всіма буревіями трощене. От що радиш громаді нашій! І все ж, мислю, не зі злого умислу те, а лише з недосвідченості твоєї.
— Та задля чого мав би зле намислювати, — вхопився за ті слова Гадан, мов утопленик за соломинку. — Яку користь буду мати, посваривши громаду з посадником? Тільки про благо родаків своїх думав. Коли ж не так щось раджу, то вибачай, громадо чесна. Все те — з найліпших міркувань. Може, справді горе засліпило мене, самі знаєте, сеї ночі лехіти забили на стіні побратима мого, Волота. Може, й справді… — вже вишукував на обличчях довколишніх співчуття, а подумки громи та блискавиці кидав на свого благодійника монаха Іова, який підбив його на цю небезпечну і невдалу справу. Переконав-таки, старий лис, що лише привітають надтисьменці таку сміливу пораду, що словами тими здобуде пошанівок поміж родаків. А тут — на тобі! Пропікає очима старий, ніби потаємне в душі читає. Холодний піт зросив чоло Гадана: може, й справді вміє жрець Перунів чужі думки вивідувати. О, тоді вже порятунку сподіватися марно!
Непевно якось відступив із бесідного місця та поспішив заховатися у натовпі.
Один за одним виходили перед людський натовп й інші промовці, говорили різне, та більшість сходилася на одному: хай старійшини підуть до посадника, якщо сам він гордує стати перед людом. Хай підуть і переконаються: чи направду байдужий Миловид до клопотів громади. Отоді й треба буде вирішувати, що робити далі.
— Чесна громадо! — знову звернувся до співгромадян Гостомисл. — Чи всі ви згодні на таку раду, чи даєте нам право обміркувати з посадником наші незгоди?
— Войє! — скинулося одностайно над натовпом.
— Тоді зробимо все, аби напоумити боярина, — проказав Гостомисл удоволено, зауваживши, як одностайно схвалили горяни його слова. — І найвищим суддею нашим діянням будуть закони та звичаї громадські…
Похмуро і невдоволено слухав Іов оповідь Гаданову про нинішню раду. Всі сподівання, що покладав на неї, розвіялися прахом.
А таки непогано було задумано все. Якби підтримала громада пораду наставленого ним дружинника, що ховала під зовнішньою принадністю небезпечну пастку, зговірливішим став би Миловид. Навряд чи споглядав би спокійно посадник, як розтягають його добро, навіть згоди не спитавши. Певно, взявся б за меч та дав відсіч зухвальцям. А тоді… О, тоді було б зовсім дрібничкою для Гнєза захопити кріпость. Чи, може, й сам посадник повелів би відчинити ворота, бо з двох бід вибирають меншу.
— Ну, тепер слід і про тебе подумати, — спинився доглядом монах на постаті тивуна боярського, що тут-таки очікував разом зі своїм духовним наставником вістей від посланого на раду Гадана. Слухаючи розповідь посланця, Горазд в’янув на очах, бо тепер обов’язково дізнається посадник, що, його іменем прикриваючись, вірний тивун ледве не викликав бунт серед надтисьменчан. А тоді вже добра не жди, крутий норовом Миловид, ох, крутий…
— Що ж діяти мені, отче? — спитав невпевнено. — То ж за вашою порадою чинив усе те…
— Чого тремтиш?! — презирство і злість проступили у тому окрику монаха. — Маєш голову на плечах не для прикраси, а щоб думати нею… хоч інколи. Ну, от що: Миловид не дурний. Розуму в нього стачить, аби відчути, що тут не все гаразд. Мусиш стати перед посадником ще нині увечері та й розповісти йому про все, але так, як те нам вигідно. Скажеш, що силою хотіли надтисьменці оволодіти його добром, а при тім ще й ім’я Миловидове паплюжили, та й самого князя київського недобре згадували. Ну й, зрозуміло, ти, як вірний слуга, наказав дружинникам відігнати зухвальців, — скрипів зловіще, ніби ломлена вітром смерека, хриплуватий голос монаха. Вихоплюване з темряви тьмяним відсвітом свіч спотворене кривою усмішкою обличчя його вселяло співучасникам якийсь непевний жах, як от сам вигляд гадини, що раптово виповзла на лісову стежину — холодить кров у жилах і змушує скам’яніти босоногого мандрівника.
— А спитає воєвода, чому зразу ж не повідомив йому, скажеш, що не посмів відволікати дрібницями від великих справ. Коротше, прикинься дурником — благо, тобі для того багато вміння не треба, — захихотів із власного дотепу монах. — Та постарайся подати все так, щоб і слухати не захотів Миловид завтра вранці вибраних громади… І пам’ятайте, діти мої, — враз перейшов на тихий та покірливий шепіт, — усе, що робимо зараз, — на благо церкві нашій, на благо й сим язичникам, що погрузли у смертному гріху. Ми лише рятуємо їх від підступів диявола, від безвір’я. Ідіть. І нехай буде з вами благословення боже, — розмашисто перехрестився отець Іов; молитвенно склали руки і повірники його…
По якомусь часі один за одним вислизнули вони з дверей першої у сьому краї невеличкої дерев’яної хоромини нового бога і зникли у вечоровій сутіні.
А монах ще довго вимолював благословення своїм мирським справам. Молився, проказував і самому не зовсім зрозумілі слова, а
