Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Ми подякували йому за люб’язність, дали на чай і пішли далі зі своїми сідлами за спиною. Світло в розчинених вікнах і шум, який долинав ізсередини, підказували, що ми наближаємося до кнайпи. Наді входом висіло зображення дивовижного звіра, схожого на двоногу черепаху з крилами, але назва — «Під соколом» — підказувала, що саме цього хижого птаха там і намальовано.
Переступивши поріг, ми опинилися у прокуреній смердючій кімнаті. Мабуть, відвідувачі мали дуже здорові легені, якщо не лише не задихалися в густому і смердючому тютюновому диму, а й, здається, почувалися цілком добре. Втім, про здоров’я їхніх легень свідчило й те, як голосно вони розмовляли: кожен не так говорив, як намагався перекричати інших, не слухаючи нікого, крім себе. Ми на кілька секунд зупинилися біля входу, чекаючи, поки очі звикнуть до диму, і намагаючись розрізнити людей і предмети в залі. У кнайпі було два приміщення: велике — для завсідників, і менше — для особливих гостей, приїжджих та місцевих. Такий поділ у Північній Америці був доволі рідкісним, бо громадяни вільної країни не визнавали жодних моральних чи станових відмінностей.
У першому приміщенні вільних місць не було, і ми пройшли в друге. Там знайшлося два стільці, які ми негайно зайняли, прилаштувавши в кутку свої речі. За тим же столом кілька чоловіків пили пиво і розмовляли німецькою. Вони озирнули нас швидкими уважними поглядами й відразу поміняли тему розмови, принаймні так здавалося з невпевненої інтонації та занадто частих пауз. Двоє з них були так схожі між собою, тож зразу можна було впізнати, що то батько й син. Високі, сильні, з виразними рисами обличчя і величезними кулаками — їхня зовнішність свідчила про те, що вони багато й тяжко працюють. Їхні обличчя були простакуваті, розпашілі від напоїв, а ще більше від збудження, і здавалося, що вони обговорюють щось неприємне.
Коли ми сіли за стіл, вони посунулися ближче до свого краю, даючи зрозуміти, що не хочуть мати з нами нічого спільного.
— Залишайтеся на своїх місцях, джентльмени, — сказав Вірна Смерть, — ми не завадимо вам і не вкусимо, хоча ще з самого ранку нічого не їли. Чи не підкажете, чим тут можна поживитися, не ризикуючи отруїтися?
Той, кого я вважав батьком, примружив праве око і з посмішкою відповів:
— Ну, проковтнути нас без боротьби буде непросто, ми ще подивимося, хто кого. Втім, ви на вигляд, як копія чоловіка на ім’я Вірна Смерть. Не думаю, щоб вам було неприємним це порівняння.
— Вірна Смерть? А хто це такий? — запитав мій друг, імітуючи здивування на обличчі.
— Відомий чоловік, відоміший за вас у всякому разі. Вестмен і мисливець. За один місяць він пережив більше, ніж тисячі інших за все життя. Мій хлопчик, Біллі, бачив його.
«Хлопчик» виглядав років на двадцять шість, мав добряче засмагле обличчя, і, здається, він легко впорався б зі щонайменше шістьма супротивниками. Вірна Смерть подивився скоса на «хлопчика» і запитав:
— Він бачив його? А де, якщо не секрет?
— У шістдесят другому році в Арканзасі, за кілька годин до того, як почалася битва під Пі-Рідж[43]. Але про ці події вам навряд чи щось відомо.
— Чому ж? Я багато подорожував по Арканзасу і, здається, саме в той час був десь поблизу від Пі-Рідж.
— Так? А кого ви підтримували? Зараз такі часи, що перш ніж сядеш із кимось за один стіл, треба з’ясувати, за кого він і чим дихає.
— Заспокойтеся, сер. Думаю, ви, як і я, не оплакуєте долю побитих рабовласників. А доказом цих моїх поглядів може, зокрема, стати і те, що я говорю німецькою.
— Ну тоді я вас радо вітаю в Ла-Ґранж, сер. Але застережу, що не завжди ті, хто говорить німецькою, є однодумцями. Дуже часто таким чином люди просто намагаються втертися в довір’я. Я вже не раз таке бачив. Та ми говорили про Арканзас і про Вірну Смерть. Ви знаєте, що на початку війни Арканзас підтримав конфедератів-південців, а потім усе круто змінилося. Усі порядні люди, яким не подобалася жорстокість плантаторів, зібралися й оголосили себе прихильниками Півночі. Але всіляка сволота, а до них я зараховую рабовласників, зуміла взяти владу в свої руки і всупереч думці розумних людей приєднала Арканзас до Півдня. Зрозуміло, що це викликало найбільше обурення саме серед німецькомовного населення. Але вони нічого не могли вдіяти і мусили змиритися, бо північна частина країни найбільше потерпіла від наслідків війни. Я жив тоді в Міссурі, в Поплар-Блафф[44], поблизу від кордону з Арканзасом. Мій хлопчик пішов добровольцем і воював у складі одного з німецьких полків північних штатів. Якось туди послали на розвідку кількох солдатів, щоб допомогти прихильникам республіканців у Арканзасі. Білл опинився серед них. Однак розвідники несподівано натрапили на сильний загін ворога, і їм довелося здатися.
— Вони потрапили в полон? Тоді в полоні було несолодко. Я знаю, як поводилися жителі Півдня з військовополоненими: вісімдесят осіб зі ста вмирали від голоду й поневірянь. Але полонених ніхто не вбивав!
— Ось тут ви помиляєтеся, наші хлопці билися не на життя, а на смерть, і коли в них скінчилися патрони, схопилися за ножі та багнети. У сутичці полягло так багато жителів Півдня, що ті від люті надумали розстріляти полонених. Білл — мій єдиний син, і я б залишився сам, але цього не сталося завдяки чоловікові на ім’я Вірна Смерть.
