Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— І побачимо так, як це роблять мисливці, — додав майор, беручи карабіна.

Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття — виття переляканих тварин — подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір’я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин — лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.

У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.

— Нарешті я їх знайшов, — почувся чийсь голос.

Це був голос Паганеля.

— Кого це “їх”? — спитав Гленарван.

— Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!

— Вас не поранено?

— Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?

— Ось хто, — мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.

Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.

Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:

— Це гуанако!

— Що воно таке — гуанако? — спитав Гленарван.

— Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, — пояснив Паганель.

— І смачне?

— Надзвичайно. Їжа, гідна олімпійських богів! Я знав — ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?

— Я, — сказав Вільсон.

— Гаразд, а я беруся приготувати печеню.

— То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? — спитав Роберт.

— Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.

Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо — “філе гуанако”. Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.

Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне “фе!” вихопилось з усіх уст.

— Яке огидне! — сказав один.

— Його не можна їсти! — додав інший.

Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над “їжею богів”, обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.

— Я знаю! — вигукнув він. — Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!

— Може, це м’ясо надто довго стигло? — спитав спокійно Мак-Наббс.

— Ні, уїдливий майоре, воно надто довго бігло. І як я міг про це забути!

— Що ви хочете сказати, пане Паганелю? — спитав Том Остін.

— А те, що м’ясо гуанако добре тільки тоді, якщо тварину вбито під час відпочинку, коли ж її довго полюють, коли їй доводиться чимало пробігти, її м’ясо робиться овечім непоживне. Покуштувавши печеню, я можу твердити — ця тварина, як і весь табун, прибігла здалеку.

— Ви певні, що це саме так? — спитав Глеварван.

— Цілком певен.

— Але що, яке явище природи могло так налякати їх і гнати геть в таку пору, коли вони мали спокійно спати по своїх лігвах?

— На це, любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Послухайте мене, лягаймо краще спати і не будемо дошукуватися глибших причин. Щодо мене, я аж вмираю, так хочу спати. Як, майоре, будемо спати?

— Будемо спати, Паганелю!

Підкинувши на ніч палива у вогнище, кожний загорнувся у своє пончо, і небавом у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас уче-ного-географа, що підпирав цю зграйну симфонію.

Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очі. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямі, гнані незрозумілим жахом, їх не могли переслідувати хижі звірі. На цій височині хижаків майже нема, а мисливців — і поготів. Що ж так налякало тварин, що поривало їх безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.

Однак його думки потроху прибрали іншого напрямку, й тривогу заступила надія. Він уявляв собі, як завтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марні. Він думав про капітана Гранта й двох матросів, що звільняться від жорстокої неволі. Ці образи швидко пробігали в його уяві, та раз у раз його відволікало то потріскування вогню, то іскринка, що коли-не-коли злітала над багаттям, то раптові спалахи полум’я, які освітлювали обличчя поснулих і кидали миготливі тіні на стіни касучі. Далі його знову, ще дужче, охопили тривожні передчуття. Він безроздумно прислухався до таємничих і незрозумілих шерехів довкола.

Раптом його вухо вловило віддалене гуркотіння, глухе й