Діти капітана Гранта - Жюль Верн
17 жовтня вирушили у звичайний час і в установленому порядку, що його так важко було додержувати запальному Робертові, — він повсякчас поривався, на превелику досаду його мула, випередити мадрину. Тільки суворий оклик Гленарвана міг стримати хлопчину на місці.
Місцевість чимдалі ставала більш нерівна. Розкидані то тут, то там горбки вказували на близькість гір, дедалі частішали річки, що бурхливо збігали примхливими схилами. Паганель раз у раз заглядав у свої карти; коли який із струмків не був там позначений, а це траплялося частенько, кров закипала в жилах географа, й він сердився в найлюбісінький у світі спосіб.
— Річка, що не має ймення, — казав він, — наче позбавлена громадських прав. Для географічного закону вона не існує.
І він, не змигнувши й оком, охрещував ці безіменні річки, прикрашаючи їх найгучнішими іспанськими назвами, та позначав їх на своїй карті.
— Яка мова, — повторював він у захваті. — Яка повноголоса, яка гармонійна мова! Вона немов викарбувана з металу. Я певен — вона має сімдесят вісім частин міді й двадцять дві частини олова, як бронза, що з неї виливають дзвони!
— А ви самі посуваєтесь уперед у вивченні іспанської мови? — спитав його Гленарван.
— Авжеж! Якби лишень не вимова! Морока мені з цією вимовою!
І, сподіваючись на краще, Паганель, верхи на мулі, силкувався подолати труднощі іспанської мови, не шкодуючи горда; та не забував він і про географічні спостереження. Його знання в цій галузі були дивовижні, і ніхто не зміг би взяти тут над ним гору. Коли Гленарван розпитував катапаса про особливості краю, то вчений завжди відповідав раніше за провідника. Катапас дивився на нього зачудовано. Цього ранку, близько десятої години, шлях мандрівників перетнула якась дорога. Природно, Гленарван запитав у катапаса, що то за шлях, і, як завжди, йому відповів Паганель.
— Це дорога з Юмбеля до Лос-Анжелоса.
Гленарван глянув на катапаса.
— Достеменно так, — ствердив той і звернувся до географа: — Видно, вам уже доводилось тут проїжджати?
— Аякже! — серйозно відповів Паганель.
— Верхи на мулі?
— Ні, сидячи в фотелі.
Катапас, очевидно, не зрозумів його слів, бо знизав плечима й повернувся до свого місця на чолі загону.
О п’ятій пополудні зробили зупинку в неглибокій ущелині, в кількох милях од містечка Лоха. Цієї ночі мандрівники спочивали біля підніжжя сьєрри — перших уступів велетенського кряжа Кордільєр.
Розділ ХII
НА ВИСОЧИНІ ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ФУТІВ
Досі перехід через Чілі минав без будь-яких особливих пригод. Але тепер перед мандрівниками повставали нараз і перепони й небезпеки, неминучі в гірських подорожах. Починалась важка боротьба людини з природою.
Перш ніж рушати далі, годилося вирішити, яким перевалом перебратись через
Кордільєри так, щоб не збочити з обраного напрямку. Запитали катапаса,
— В цій частині Кордільєр, — відповів той, — мені відомо лише два приступних для проїзду перевали.
— Напевно, перевал Аріка, що його відкрив Вальдівіа Мендоса? — спитав Паганель.
— Саме так.
— А другий — перевал Вільяріка на південь од Невадо?
— Еге ж.
— Але, мій друже, обидва вони для нас непридатні, бо один заведе убік на північ, другий — на південь.
— А ви можете запропонувати якийсь третій прохід? — спитав майор.
— Так, — відповів Паганель, — Антукський перевал, який проходить через схил вулкана під 37°30? південної шпроти, тобто ухиляється від нашого курсу всього на пів градуса. Перевал лежить на височині лише тисячі туазів. Відкрив його Замудіо Кріс.
— Гаразд, — мовив Гленарван, — але ви, катапасе, знаєте цей перевал?
— Так, сер, мені траплялося ним переходити, і я не згадав його тільки тому, що це, власне, гірська стежка, котрою пастухи-індіяни сідних узгір’їв переганяють худобу.
— Що ж, мій друже, — зауважив Гленарван, — там, де проходять бики, табуни лошиць і отари баранів, пройдемо також і ми. А раз ця дорога веде навпростець, то ми оберемо саме її.
По тому негайно був поданий знак рушати, і загін заглибився в долину Лас-Лехас, між громаддя вапнистих скель. Узвіз майже не відчувався. Близько одинадцятої години довелось об’їжджати невеличке озеро, природне мальовниче водоймище, де зустрічались всі річки навколишніх гір; дзюркочучи, збігали вони вниз і зливались у ясній прозорості озера. Ген-ген над ним розкинулись льяноси — широкі полонини, порослі злаковими травами, де паслася худоба індіанців. Згодом верхівцям трапилось болото, що тяглось з півночі на південь, і тільки дякуючи інстинкту мулів, вибрались з нього на твердий ґрунт. О першій годині високо на скелястій кручі показалася фортеця Баленаре, що увінчувала її гострий шпиль своїми напівзруйнованими мурами. Вершники проминули її. Камениста дорога дедалі стрімкіше йшла вгору, й кругляки з-під копит мулів скочувалися вниз гуркотливим каскадом. Близько третьої години знову перед очима мандрівників постали мальовничі руїни якоїсь фортеці — певне, її було знищено під час повстання 1770 року.
— Як видно, — озвався Паганель, — гір було
