Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Обличчя патагонця виявляло спокійну велич і неабиякий розум, попри його барвисте розмалювання. Він чекав, і поза його була сповнена почуття власної гідності. Поважний і незворушний на своєму скелястому п’єдесталі, він скидався на статую врівноваженого спокою.

Запримітивши патагонця, майор показав на нього Гленарванові. Той швидко підійшов до тубільця, патагонець ступив на два кроки вперед. Гленарван схопив його руку й міцно потиснув обома руками. В погляді Гленарвана, в усьому виразі його обличчя, в тій радості, яка променіла на ньому, світилось таке глибоке й щире почуття вдячності, що тубілець не міг його не відчути й не зрозуміти. Він злегка нахилив голову й промовив кілька слів, котрих не зрозуміли ані майор, ані його друг.

Тоді патагонець уважно оглянув іноземців і заговорив до них якоюсь іншою мовою; але й ця говірка була для них така ж незрозуміла, як і попередня. Однак Гленарван вловив в мові тубільця деякі звороти, схожі на іспанські, — він знав іспанською мовою кілька загальновживаних слів.

— Espanol? [34] — спитав він.

Патагонець хитнув зверху вниз головою — рух, що в усіх народів означає ствердження.

— Гаразд, — мовив майор, — тепер справа за нашим другом Паганелем. Щаслива думка спала йому — вивчати іспанську мову!

Покликали Паганеля. Він зараз же підбіг і привітався до патагонця з чисто французькою люб’язністю, тонкощів якої той, вочевидь, не добрав. Географу розповіли, як стоїть справа.

— Чудово, — сказав учений і, широко розкриваючи рота, щоб чіткіше вимовляти, звернувся до патагонця:

— Vos sois lu homen de bem [35] .

Той напружено прислухався, але нічого не відповів.

— Він не розуміє, — скакав Паганель.

— Може, ви невірно вимовляєте? — висловив гадку майор.

— Можливо. Ох, ця мені бісова вимова!

І Паганель знову проказав ті самі люб’язні слова. Жодних наслідків.

— Змінимо фразу, — вирішив Паганель і, поволі вимовляючи слова, проказав: — Sem duvida, um Patagao? [36]

Патагонець як води в рот набрав.

— Dizeime! [37]

Патагонець стояв, ані пари з вуст.

— Vos compriendeis?! [38] — крикнув Паганель щосили, мало не пошкодивши собі голосники.

Було цілком ясно, що індіянин нічого не розумів, бо, нарешті, він відповів іспанською мовою:

— No comprenda [39] .

Тепер настала черга Паганеля дивуватися, і він, видимо роздратований, швидким рухом опустив окуляри з лоба на очі.

— Хай мене повісять, — мовив він, — коли я розумію хоч слово цією диявольською говіркою! Це по-арауканському, я певен.

— Та ні, — сказав Гленарван, — цей чоловік, безперечно, відповів по-іспанському.

І, повернувшись до патагонця, він знову спитав його:

— Espanol?

— Si, si [40] , — відповів тубілець.

Паганель аж сторопів з подиву. Майор і Гленарван нишком перезирнулися.

— Чи не могло так трапитися, мій учений друже, — сказав майор, і ледь помітна посмішка заграла на його вустах, — що ви допустились помилки й стали жертвою тієї неуважності, що, мені здається, з вами нерозлучна?

— Що? Що таке? — нашорошився географ.

— Бачте, цілком очевидно, патагонець говорить по-іспанському…

— Він?

— Так, він! Отож, чи не вивчали ви, бува, якоїсь іншої мови, гадаючи…

Мак-Наббс не закінчив. Паганель перервав його голосним вигуком, обурено знизавши плечима.

— Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, — мовив Паганель крижаним тоном.

— То чому ж ви його не розумієте? — спитав майор.

— Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, — географ починав нетерпеливитися.

— Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? — майор не втрачав спокою.

— Мак-Наббсе, — втрутився до розмови Гленарван, — ваше припущення неймовірне. Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!

— Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.

— Я нічого не хочу пояснювати, — відповів Паганель, — я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправлявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите — я не маю наміру замилювати вам очі.

Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.

— Що ж це за твір? — спитав він.

— “Луїзіада”, — відповів Паганель, — чудова епічна поема, котра…

— “Луїзіада”! — вигукнув Гленарван.

— Так, мій друже, не більше й не менше як “Луїзіада” великого Камоенса.

— Камоенса! — вигукнув Гленарван. — Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс — португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!

— Камоенс! Португальська… “Луїзіада”… — тільки й міг пробелькотіти Паганель.

В очах йому