Артур і заборонене місто - Люк Бессон

Судячи з того, що в отвір ринуло сонячне проміння, цей люк веде на вулицю.

Сонячний промінь швидко добирається до верхівки піраміди, де встановлено найбільший рубін.

Коштовний камінь враз стає яскраво-червоним, а за ним починає пломеніти вся піраміда, ніби різдвяна ялинка, на якій запалили спочатку верхівку, а потім решту гірлянд.

Тепер піраміда сяє рівним багряно-червоним сяйвом, ніби витримане вино, налите в кришталевий келих, через який пропустили сонячний промінь.

Видовище незабутнє, і наші друзі, попри своє незавидне становище, зуміли його оцінити.

Промінь завершує свій біг на останньому рубіні, з якого зроблено трон Упиря.

Як тільки промінь торкається рубіна — трон спалахує. Багряне сяйво перекидається на Жахливого У, який сидить на троні, і чорна постать правителя стає криваво-червоною. Упир перетворюється на вогняне божество.

Осмати злякано кричать. Дехто навіть падає на коліна. Подібні трюки завжди впливають на натовп, і досвідчений диктатор У вміє ними чудово користуватися.

Тільки старий Арчибальд не бачить нічого магічного в цьому видовищі, адже він — учений. Дивлячись на сяючі коштовності, дідусь задоволено усміхається.

— Ну як, Арчибальде? — звертається до нього Упир. — Ви можете пишатися тим, як ми використали одержані від вас знання.

— Дуже красиво! Звісно, користі від цього мало, хіба що підфарбувати ваші щічки, але красиво, — відповідає дідусь.

Жахливий У, трохи подумавши, вирішує не сприймати Арчибальдове зауваження як образу.

— Що ж, можливо, моя нова зрошувальна система вам сподобається більше? — іронізує він.

— Вона зроблена непогано, і має працювати добре, — визнає Арчибальд. — Шкода тільки, що не за призначенням…

— Та невже? Ваша система мала постачати воду! — награно дивується Упир.

— Саме так! Щоб поливати рослини і давати воду для життя, а не для того, щоб влаштовувати повені! — уточнює учений.

— Але, мій дорогий Арчибальде, ми не збираємося влаштовувати звичайну повінь… Ми маємо намір влаштувати потоп, щоб утопити, розчинити, назавжди змити мініпутів з Першого Континенту! — патетично промовляє У.

— Та ви справжнє чудовисько! — хитає головою засмучений дідусь.

— Я вже чув це від вашої невістки!

А самі ви хто? Теж мені, вчений! Хто вам дав право змінювати течії рік, прокладати дороги там, де їх не передбачила природа? Чому ви вважаєте себе вищим за природу? Чому втручаєтеся в те, що вона створила? Ви що — мудріші за неї?

Арчибальд мовчить, і Упиреві здається, що він нарешті знайшов його вразливе місце.

— Ви, вчені, завжди спочатку щось винаходите, а «вже потім думаєте про наслідки ваших винаходів, — продовжує У. — Природа витрачає на прийняття рішень довгі роки. Вона допомагає розпуститися квітці, а опісля тисячі років експериментує, перш ніж обрати місце, де буде добре і їй, і всьому тому, що росте поряд з нею. А ви не встигаєте щось винайти, як одразу проголошуєте себе геніями і вимагаєте, щоб ваші імена увічнили в пантеоні Історії — глузливо завершує Упир.

Темрякос нічого не зрозумів зі сказаного батьком, але про всяк випадок злісно зареготав.

— А які у вас непомірні претензії! — презирливо додає диктатор.

— Згоден, непомірні претензії, дорогий Упиряко, нікого не прикрашають. Інакше ви б брали призи на конкурсах краси і боді-білдингу, — відповідає Арчибальд.

Фізіономія правителя аж перекосилася. Чи не пора показати місце цьому чоловіку? Чи трохи ще зачекати?

— Незважаючи на такий ворожий випад проти мене, я розцінюю ваші слова як комплімент. Бо жоден правитель не зможе стати великим, якщо ні на що не претендуватиме! — зверхньо промовляє Упир.

— Імператор, король, правитель — це лишень титули. А щоб стати справжнім володарем, треба бути добрим, справедливим і великодушним, — тоном наставника зауважує Арчибальд.

— Оце так! Чи стояли б ви зараз переді мною живий та здоровий і, судячи з ваших слів, у чудовому настрої, якби я не мав отих чеснот? Отож усе тільки-но сказане вами з повним правом стосується мене! — продовжує знущатися Упир.

Темрякос теж хихоче — він уперше зрозумів жарт.

— А знаєте, я незабаром доведу вам, що можу бути і добрим, і великодушним… Ви вільні! — оголошує він і широким, театральним жестом змахує рукою.

Підкоряючись жестові, кілька осматів піднімають решітку, що загороджує вхід до каналізаційної труби, яка веде в столицю мініпутів. Як уже відомо, до цієї труби підведені соломинки з накопичувальних резервуарів.

Арчибальд перший зрозумів, яку пастку їм готують.

— Ви пропонуєте нам волю разом зі смертю? — запитує він, дивлячись Жахливому У прямо в очі.

— Я пропоную вам аж два виходи, — відповідає диктатор, і на його обличчі з'являється садистська посмішка. — Хіба це не є ознакою великодушності?

— Отже, як тільки ми увійдемо в трубу, ти пустиш воду, тонни води?! — вигукує Селенія, нарешті зрозумівши, що на них чекає.

— Раджу тобі менше говорити, Селеніє, і швидше діяти! — відповідає грізний Упир.

— А куди нам поспішати, якщо іншого варіанта в нас нема? Ти ж не випустиш нас через чорний вихід! Тому маємо один шанс зі мільйона. І нам треба його обміркувати, — уїдливо відповідає принцеса.

— Один з мільйона? Ну ти оптимістка! Один зі ста мільйонів! — уточнює У. — Хоча це все ж таки краще, ніж нуль, чи не так? Отож — уперед! Щасливої дороги!

Упир змахує гачкуватою лапою і до бранців кидаються осмати, щоб уштовхнути їх у трубу.

Барахлюш дрижить, як у пропасниці. А Артур… Артур нарешті знайшов вихід, якого шукав з тієї миті, як опинився у в'язниці.

— Чи можу я попросити вашу імператорську величність про останню милість? Зовсім крихітну тільки для того, щоб ви ще раз могли виявити свою безмежну доброту, — вдає із себе смиренного хлопчик і згинається у три погибелі.

— А цей хлопчисько мені подобається! — заявляє Упир, для якого лестощі — як бальзам на рани. Втім, усі диктатори однакові. — І що ж це за милість?

— Я хочу заповісти мій єдиний скарб, а саме ось цей годинник, моєму другові Мино, присутньому в цій залі.

Маленьке кротеня вражене: чому всі раптом повернулися в його бік, а го-ло-вне, що треба цьому незнайомому хлопчикові?

Упир уважно розглядає годинника, якого Артур простягує йому прямо під ніс. Повелитель принюхується — пасткою не пахне.

— Гаразд! — відповідає він. Осмати аплодують безмежній доброті свого імператора.

І поки він упивається лестощами й оплесками, Артур уже підбігає до Мино.

— Цього годинника просив тобі передати твій батько! — шепоче він кроте-няткові на вухо і надягає йому на зап'ястя. — Коли я виберуся звідси, ти мені просигналиш, і я зможу знайти скарб. Я чекатиму на твій сигнал рівно ополудні! Зрозумів? — швидко говорить Артур.

Мино розгублений.

— Як же я подам тобі сигнал?

— За допомогою дзеркал, Мино! Ти ж умієш