Кід Родело - Луїс Ламур
Через кілька хвилин він рушив далі.
Зрештою він дійшов до водоймища у Сьєрра-Бланці, що містилося у вузькій заглибині серед скель під водоспадом. Вода була глибока й холодна.
Розділ дванадцятий
Том Беджер їхав попереду і намірявся об’їхати глибокий кратер, коли з’явився Джо Харбін із грульєю позаду. Том зупинився.
— Схоже, що Родело буде мати турботи, — сказав він.
Норині губи затремтіли, але вона нічого не відповіла. Серце її закалатало, коли Харбін під’їхав ближче, тіло раптом захолонуло та здерев’яніло; вона ніколи ще не відчувала такого.
— Що сталося? — спитав Беджер.
— Схоже, що Денів план викликати сигналом індіанців дав наслідки швидше, ніж той розраховував.
— То невдача…
— Ну сказав Харбін, — то була не моя ідея з цим димом.
— Тут нема кому себе винуватити, — погодився Беджер. Потім додав заради Нори: — Але він віддав життя, намагаючись допомогти нам.
— Де він? — Норин голос був холодним.
— Мертвий, скоріше за все. Ці індіанці не мають потреби у полонених.
— Навіщо він їм? Я маю на думці, коли він сам, не з вами. Він же не збіглий в’язень, то ж вони за нього не одержать жодного долара.
Беджер скоса глянув на Харбіна і сказав:
— Він був із нами. Вони знають це, і їм досить. Поїхали, ми гаємо час.
Нора завернула свого коня.
— Я їду назад, за ним. Така людина, як Ден Родело, не вмирає отак просто.
— Ти збожеволіла? — заволав на неї Харбін. — У нього там нема жодного шансу. Ти нічого не зробиш.
— Все одно, я повертаюсь.
Вона рушила вперед, але Харбін кинувся за нею.
— Ей ти, чортова бабо! — наздогнав її і дав їй ляпаса. — Ти — моя дівчина, і мусиш знати це добре! Від цього часу ти нікуди не рушиш, поки я не скажу!
— Пустіть коня!
Він повільно обертав коня у зворотний бік, і тоді Нора, піднісши гарапника, сильно хльоснула його по обличчю.
Джо вирвав гарапника в неї з руки і шпурнув на пісок. Синювато-багровий слід перетнув його обличчя. На розсічених губах була кров. Очі його сповнилися люттю.
— Ти заплатиш за це повною мірою. Зараз ти поїдеш далі. Можеш ховатися від мене хоч рік, але цього удару я тобі не забуду, запам’ятай! А тепер гайда, поки я не вбив тебе просто отут.
Він погнав її коня у напрямку дюн.
— І ще одно знай — тут я бос!
Том Беджер затримав свого коня і поїхав поруч із ним, але Джо зупинився.
— Їдь попереду, Томе! — сказав він.
— Ти ж тут бос, сам сказав.
— Так! І тут я буду віддавати накази!
— Але не у спину, Джо. Я тобі не Родело. Поїдемо поруч.
Харбін знизав плечима.
— Нехай, якщо ти відчуватимеш себе безпечніше.
Об’їхавши кратер, вони продовжили свій шлях розбитою лавою, тримаючись випадкової стежки. Північніше довга дюна простяглася на схід, десь далі майже сягаючи підніжжя Пінакате. Час від часу вони поглядали назад, щоб зорієнтуватися по проміжку між Пінакате та Сьєрра-Бланкою.
А потім з’їхали у дюни.
Вони добре напилися перед тим, як покинути водоймище, і мали надію перетнути дюни за дві-три години, якщо коні витримають, або навіть скоріше, якщо знайдуть місце з твердим піском. Дорогою вони побачили гранітні стрімчаки засипаного гірського бескида, що здіймався над піском лише на кілька футів. Надійде час, коли він зовсім зникне, отой бескид кількасотфутової вишини, що потонув у пісках.
Висока дюна піднялася праворуч, інша — ліворуч. Вони проїхали кілька ярдів і побачили, що шлях перетинає купа піску заввишки у кілька футів.
Коні занурилися у нього, борсалися, прокладаючи дорогу, і коли нарешті досягли маленького майданчика поза купою піску, вони дихали тяжко. Том Беджер зліз на землю із посірілим обличчям.
— Вляпалися, — сказав він.
Харбін кивнув.
— Десь має бути легший шлях.
Попереду здіймалася нова дюна — щонайменша шістдесяти футів схилу, хай не сипучого піску, але м’якого.
— Може… але ми не маємо часу шукати його.
Вони рушили далі, спинаючись довгим схилом дюни, провалюючись по кісточки. Коні угрузали до жижок. Але вони йшли далі і вибралися на верхівку дюни. Глянувши назад, побачили шлях, який подолали… Трохи більше, ніж сто ярдів.
Джо Харбін міцно вилаявся. Він міг би заприсягнутися, що пройшов принаймні милю.
Знову рушили, але це була нескінченна боротьба. Коні хиталися, в’юки розбовтувались. Не можна було й думати, щоб їхати верхи; вони мусили вести не тільки своїх коней, але й тягти їх, щоб допомогти пробитися крізь пісок.
Коли вони вибиралися на верхівку дюни, з’являлася спокуса йти вздовж її гребеня. Одного разу, знайшовши гребінь, що вів, здавалося, на південний схід, вони пішли ним, замість спуститися у заглибину проміж цією дюною і наступною, ще вищою. А коли поглянули назад, не змогли відшукати свого дороговказу — проміжку між горами.
Ще годиною пізніше вони стояли разом на гребені довгого піщаного горба. Ніде навкруги, в жодному напрямку, не можна було побачити чогось, окрім піску.
— Я б відпочив, — пробурмотів Харбін. Він сів на пісок і сперся головою на руки, складені на колінах.
Тут подував слабкий вітерець, що пахнув морем. Нора глибоко вдихнула; вона сподівалася, що це вже кінець, але це ще був не кінець. Через деякий час пішли далі. Ознак переслідування не було.
Нора Пакстон у своєму житті багато їздила верхи, плавала на каное, блукала по лісах, і зараз це радувало її. Ніхто з цих чоловіків ніколи не вмів більше, ніж їздити верхи, аж доки потрапив до в’язниці; а там і розмови не було про прогулянку, більшу за кілька ярдів, доки вони були постояльцями цього державного готелю території Юма.
Тепер вона думала про Дена Родело. Вона казала собі, що слова Харбіна, мабуть, були правдиві. Ден далеко звідси — може, мертвий, може, блукає пішки у розжареній пустелі. Але якщо він живий, то скоро з’явиться.
Уперше вона почала розуміти повністю, які можуть бути наслідки її прагнення ще раз узяти
