Кід Родело - Луїс Ламур
— Я була самітня на світі, а мені не хотілося залишатися самотньою. Я… Я хотіла знайти дещо, що ми залишили там.
— Ти залишила там багато чого, Норо. Ти залишила батька й матір, але їх ти не знайдеш тепер. Надто пізно.
— Може, й ні.
Він подивився на неї питально.
— Норо…
— Ти не зрозумів. Ми залишили там одну річ… скриньку.
— Скриньку?
— О, зовсім невеличку. Трохи речей, що їх любила моя мати. Листи, малюнки. Нічого цінного. Принаймні нічого цінного для кого-небудь, крім мене. Але хіба ти не розумієш? Ці речі — це ж я. Я була зовсім мала, щоб дійсно знати батька чи матінку, але якщо я побачу їхні зображення, почитаю листи, що їх вони писали, може, вони стануть для мене реальнішими. Я думала про це ще з тих часів, коли була малою дівчинкою, тому що, якби я мала ці речі, що належали їм, у певному розумінні я б мала їх. Вони були б не туманними постатями, які я ледве згадую, але реальними людьми, моїми людьми, моєю ріднею. Моїми власними батьком і матір’ю.
— І ти отак ризикуєш заради цього?.
— Я знаю, що ти думаєш. Так кожен думав, коли я казала, що хочу повернутися сюди, але хіба ти не бачиш? Я ніколи не мала когось мого власного. В мене були названі батьки, вони ставилися ласкаво до мене; після їхньої смерті я скінчила школу на гроші, що вони залишили, але я завжди плекала думки про це місце. Я мусила повернутися. Я просто повинна знайти скриньку.
— Я й гадки не мав, що тебе штовхає, — він зітхнув. — Ти дійсно вважаєш, що це розумно? А якщо виявиться… гаразд, якщо виявиться, що вони були не такі, як тобі хотілося б? Часом мрія куди краща за реальність.
— Я думала про це. Ні… Я повинна відшукати. Я мушу знати. Я ж навіть не знаю, звідки вони приїхали і куди прямували… І чому.
Ці слова привели Дена у замішання. Якщо Дін Стаффорд, з яким він трохи був знайомий, і знав щось про батьків Нори Рейлі, він ніколи про це не казав. Родело згадував… Дін рідко розповідав про цю подорож крізь країну Пінакате… Не те, щоб він був мовчазна людина, зовсім ні. Просто там небагато що можна було розповісти. Він казав Денові про джерела… скільки знав сам.
Родело знав те, що й будь-хто інший. Вони їхали до міста Юма на річці Колорадо. Стаффорд знав, що це було якесь вітрильне судно. Усе, що він знав про кораблі, можна було б записати на поштовій марці, як він часто казав. На борту корабля він жодного разу не розмовляв ані з Норою, ані з її батьками. Вони трималися окремо, були добре одягнені, ввічливі, але якісь стримані.
Капітан судна був неморяк. Він прямував до золотих копалень у Еренберзі, і купив це судно, щоб добратися до річки. Потрапивши в припливну течію, він так і не зрозумів, що з ним сталося, та й Стаффорд теж, доки не добрався до Юми. Коли мати дівчинки помирала, вона просила Стаффорда, щоб він подбав про дитину.
Хто приїздив до Юми у ті дні? Хто підіймався річкою вгору? Аферисти, шинкарські дівчата, шахтарі, авантюристи… подекуди солдати до якогось з фортів усередині країни. Знаючи це, Родело поставив би п’ять проти одного, що її батьки не становили собою нічого доброго. Скоріш за все, це були люди, що йшли слідом за таборами копачів золота, щоб здобути усе, що зможуть, у будь-який спосіб, можливий у крутому місці серед крутих людей.
Раптом поруч із ним з’явився Харбін.
— Про що це ви двоє базікаєте? Родело, не забувай, що це моя дівчина!
— Ваша дівчина? — Нора обернулася до нього. — Звідки, містере Харбіне? Чого це ви так вважаєте? А я й не знала, що я — чиясь дівчина!
Він жорстоко подивився на неї.
— Леді, тут ви не маєте вибору!
— А я гадаю, що має, — сказав Родело.
Харбін ігнорував Денове зауваження.
— Дивіться, леді, краще б ви подумали. Нам вже недалеко йти. Я можу взяти вас із собою, а можу покинути на узбережжі, як захочете.
Ден Родело посміхнувся до нього.
— Джо, ніколи ти не навчишся дивитися далі свого носа; але якщо ти не вмієш, то Беджер вміє. Сем Берроуз, що залишився у Штатах, знає, що ця дівчина вирушила з нами. Якщо вона не з’явиться, він, можливо, почне розпитувати.
— А мені яка турбота? Я не збираюся повертатися туди.
— Томе, — сказав Родело, — розкажи Джо про Костерлицького.
— Що саме? — спитав Беджер.
— Сем Берроуз має двох добрих друзів у цьому світі, Томе. О, у нього багато друзів, але двоє — то всемогутні добрі друзі, і один з них — Еміліо Костерлицький, що командує загоном Руралес. Я гадаю, ви, хлопці, чули про них? Отже, — вів він далі, — якщо Сем скаже Еміліо, що йому хотілось б знати, що сталося з Норою Пакстон, Еміліо дізнається, хто мандрував з нею разом, і примусить їх трохи попотіти, трохи випустить крові, а потім буде мучити, аж поки вони скажуть. І якщо новини будуть погані, Еміліо, природно, відчує, що він мусить надіслати щось Семові Берроузу, щоб показати свою дружбу, щось на зразок скальпа, наприклад. Я не кажу, що він дійсно поздирає ваші скальпи, але надішле він що-небудь таке, що буде досить очевидним доказом.
— Ти мене не залякаєш!
— Він мене залякав, — сказав Беджер. — Цей Костерлицький — чистий диявол.
Більше ніхто з чоловіків не сказав нічого, і вони пішли геть.
Недалеко від води стояв засохлий мескіт, тож хмизу було досить, щоб розвести невеличке вогнище, непомітне для спостерігачів. Кава була смачна, і в них ще залишалось трохи в’яленого м’яса з запасів Сема Берроуза.
Родело залишався вдалині від вогнища, їв у мовчанні, прислухаючись до зовнішніх звуків. Він не був певен, що вони втекли від індіанців; якщо якимсь дивом і вдалось відірватися, то це ненадовго. Бій відбудеться, раніше чи пізніше.
— Добре було б попасти коней, — зауважив Беджер. — Назовні є мескітові кущі.
— Я помітила там трохи трави, — сказала Нора.
Коням це було потрібне. Останні дні були страшенно тяжкими і для людей, і для тварин, але коні не можуть витримати те, що можуть люди, і якщо є якийсь корм, треба їм його дати.
Джо Харбін відвів їх і прив’язав до кілочка на галетній траві поблизу мескіту. Родело уважно стежив, коли він повертався. Він не хотів стати жертвою
