Кід Родело - Луїс Ламур
Навіть якщо вони виберуться з дюн живими, що було далеко не певне, залишиться ще проблема, як урятуватися від Джо Хіарбіна, а може, й від Тома Беджера. Як і в цьому пощастить, треба ще якось повернутися назад, до цивілізації.
Майже усе своє життя вона йшла дорогою, яка здавалася повсякчас відкритою. Справи її складалися загалом непогано. Але дотепер вона зустрічалась з цивілізованими людьми у цивілізованому та керованому світі.
А зараз вона була ніби за мільйон миль від того світу.
В одному вона була впевнена. Вона у кращому стані, ніж чоловіки. Обидва були вершники, а не пішоходи; обидва провели якийсь час у в’язниці, частково в одиночному ув’язненні. Це напевне ослабило їх — нерухомістю, поганим харчуванням і відсутністю потреби у зусиллях. А тяжка праця, якою вони займалися останні дні, тільки розпочиналася. Вона Мусить витримати — їй потрібно врятуватися від них якимсь чином. Але якщо з’являться індіанці, у чому всі були певні? Харбін і Беджер вимушені будуть принаймні захищати її, як і себе…
Вони йшли, падали, тягли на поводах, а інколи навіть пхали коней.
В’юки попадали, їх закріпили знов, вони впали ще раз.
Раптом Том зупинився.
— Джо… дивись!
Він указував на сонце, яке було праворуч. Усе ще високо в небі, досі спекотливе, але праворуч. Вони йшли на південь, а не на захід!
Джо Харбін вилаявся, глухо й бридко.
Його вилиці були до червоного спечені сонцем. Пошерхлі губи — білі від куряви, як і борода. Жорстокі чорні очі глибоко запали під кошлатими бровами. Посміхнувшись, він звернув праворуч, спустився на пару сотень футів довгим піщаним схилом, а потім почав здиратися на інший схил.
Двічі їм здавалося, що вони досягли краю дюн, але кожного разу поставали перед ними нові піщані горби. Нарешті на заході сонця вони з гребеня дюни побачили море.
— Ми домоглися свого! — прохрипів Харбін. — Ч-чорт, домоглися!
— Ще ні, — відповів Беджер похмуро. — Дивись!
За півмилі гребенем горба їхали один… два… три… чотири… чотири індіанці, прямо на північ від них і, схоже, на самому краю дюн.
— Я упораюсь із цими кількома, стоячи догори ногами, — сказав Харбін. — Першої-ліпшої миті!..
— А як щодо цих? — спокійно спитала Нора, вказуючи на. південь.
П’ять… ні, шість індіанців.
Джо Харбін подивився на них.
— Одна склянка води — і я управлюся із ними теж!
— Води! — Беджер глянув на нього. — Ти не розумієш індіанців, Джо. Вони обклали нас, а тепер заженуть на відкрите місце, де нема ані тіні, ані сховища, ані можливості врятуватися. У них буде вода. Вони будуть пити, будуть триматися поза пострілом і чекати, наче стерв’ятники, поки ми поздихаємо…
Проте вони рушили далі, намагаючись за всяку ціну вибратися з піщаних горбів.
— Ми можемо почекати біля підніжжя дюни, — промовила Нора, — знайдемо місце у затінку. Буде вже далеко за південь, коли сонце дійде до нас.
— А тоді? — Харбінів тон був саркастичний.
Відповідь була очевидна. Якщо вони будуть чекати, вони помруть.
— Вихід з цього є, — пробурмотів Харбін, відповідаючи на те, що сказав Беджер, — не дати їм наколоти нас, як комаху. Якщо вони схочуть захопити джерело, їм доведеться битися за нього з нами.
В’ючний кінь упав, спробував звестися — і не зміг.
— Перевантажимо золото на грулью, — сказав Беджер.
Коли вони вирушили далі, в’ючний кінь залишився лежати на місці. Але Нора знала — як надійде нічна прохолода, він зможе підвестися, додибає якось до моря і там знайде воду в якомусь із джерел біля берега.
Пісок ураз скінчився. Перед ними простяглася прибережна рівнина. Тепер вони вже могли відчути прохолоду Затоки, хоч до неї лишалося ще п’ять миль.
— Краще відпочинемо, — пробурмотів Беджер крізь потріскані губи. — Це нам трохи допоможе врятуватися.
Ден Родело добре напився холодної води біля підніжжя Сьєрра-Бланки.
Він пив знов і знов. Зняв сорочку, облив груди і плечі. І весь час напружено думав.
Тепер вони могли вже досягти Затоки, але він гадав, що ні. Може, Том Беджер і зрозумів би, але про Харбіна й мови немає. Він імпульсивний, непевний і самодур. Беджер буде при ньому відігравати другу роль, чекаючи свого часу.
Сидячи у прохолодному затінку під скелею, Родело оглядав пробиту флягу.
Куля прошила її наскрізь, але він гадав, що зможе заткнути дірки досить надійно, щоб тримати в ній хоч трохи води. Сітчастий, мов павутиння, скелет чольї, якого він хотів використати, кришився під пальцями. Не набагато більше зумів він зробити і з підібраним десь шматком залізного дерева. Він не мав ані часу, ані терпіння, щоб надати тому шматку деревини потрібної форми. Кінець кінцем він вирізав затички для обох дірок з кактуса сахуаро, потім набрав води у флягу. Трохи витікло, але коли кактусові затички набрякли, бігти перестало.
Він дбайливо оглянув зброю, витер пил з кожного патрона, прочистив ганчіркою стволи, перевірив дію затворів. А потім знайшов добре сховище у затінку поміж «скель і ліг спати. Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Палило. Його фляга була ще повна; він сів на каменюку й обміркував, якою дорогою слід іти.
Він був певен, що перебуває біля південного кінця пасма великих дюн, і міг виграти час, обійшовши його з півдня, але не знав, як далеко доведеться обходити. Поміркувавши, вирішив рушити просто через дюни, простуючи якомога пряміше. Він був так близько до Сьєрри, що не бачив жодної примітної вершини, але далі на горі угледів білий шрам, очевидно, глибоку вимоїну від води. Вибравши її за орієнтир, узяв рушницю, повісив на плече флягу і рушив.
Він перевіряв свій напрямок, озираючись час від часу на білу пляму на горі і тримаючи її просто позад себе. Але, пройшовши із півмилі, він вибрав шпиль, який здавався зручнішим дороговказом. Перша миля була найлегша, наступна більшою частиною пролягла по високому бічному схилові дюни, де пісок був досить щільний. Він ішов швидко — не так, як на твердому грунті, але не набагато повільніше.
Потім почалась боротьба. М’який пісок сповзав під ногами, крадучи крок з кожних трьох. Але він був обізнаний з рухливими пісками і обережно обирав шлях. Приблизно за годину він зробив щось зо три милі, і тепер уже чув запах моря.
За хвилину почувся перший постріл. Здавалося, він пролунав північніше, і спочатку Ден не був певен, та який іще звук це міг бути у цьому пустельному, безлюдному
