Кід Родело - Луїс Ламур

Ден Родело легкою ходою наближався до маленького гурту. На руці в нього гойдався вінчестер. Другий висів за спиною. Він був оперезаний двома додатковими патронташами, мав свою власну флягу та бурдюк, знятий з убитого індіанця.

Він ішов до них з боку пустелі, і вони стежили за ним. Усі бачили, як відходили індіанці, але знали, що це лише тимчасовий перепочинок.

Родело швидко озирнувся. Залишалося лише двоє коней — грулья, навантажений золотом, і ще один. Беджер був легко поранений, з рани сочилася кров. Він виглядав стомленим і блідим.

— Краще податися звідси, поки є можливість, — сказав Ден, зупиняючи очі на Харбіні.

Той стежив за ним глибоко посадженими очима з-під кошлатих брів.

— Так це ти зробив? Треби віддати тобі належне, Денні. У тобі таки дещо є.

— Зробив, — відповів Родело. — Я б це зробив будь-що.

Харбін посміхнувся до нього, але це не була приємна посмішка. Він узяв повод грульї та рушив.

— Почекай, — сказав Родело. — Напийся.

Беджер потягся до бурдюка, жадібно його схопивши. Харбін стежив, як він п’є. Родело знав, про що він думає — чи не отруєна вода. Згодом Харбін теж напився, а Нора пила з фляги.

Вони вирушили, точніше сказати, пошкандибали. Дибали з натугою, Ден Родело — позаду всіх. Над рівниною здіймалися хмари білої куряви.

Чудернацькі курні смерчі танцювали на відстані, сонце загубилося на мідному небі. Вони плентались, і не було чути жодного звуку, крім човгання їхніх ніг, — тільки часом бурмотіння та храпке дихання. Попереду була рівнина, і вони йшли прямо, інколи обходячи креозоти та кактуси. Коні тяглися позаду.

Не було й ознаки індіанців.

Які знали, що вони йдуть, і знали, чим це скінчиться — тому могли дозволити собі чекати. Вони знали, що білим людям нема куди йти.

Непередбачена поява Родело сплутала їхні плани на якийсь час; вони поспішили із нападом і покуштували куль білих людей, тож тепер вони будуть чекати.

А над головами пливли стерв’ятники — теж чекали.

Нарешті сонце сіло за горами на заході, за Затокою, розкидавши по небу пурпур та золото і запаливши полум’ям суворі шпичаки Пінакате. Шерега дюн простяглася темною нескінченною лінією позаду них. Сонце сіло, коли вони досягли берега… Судна не було.

Вони вдивлялися в блакить води, у виснаженні та безнадії не знаходячи слів. Просто стояли у мовчанні, бачачи цілковиту поразку. Корабель був їхньою метою, вів їх, гнав уперед, примушував іти. Притулком, якого вони мали досягти, де вони могли відпочити, пити, знову їсти справжню варену їжу. Невже корабель уже пішов? чи ніколи й не приходив?

— Там є інша бухта, — через кілька хвилин сказала Нора. — Звідси просто на південь.

— Далеко?

— Не знаю. Миль п’ять — а може, й усі десять.

Десять миль! Неможлива далечінь у їхньому теперішньому стані.

Грулья смикнув повід, і Харбін, майже не думаючи, відпустив його.

Мустанг пішов вздовж краю прибою, і трохи вище від неї зупинився і опустив голову.

— Вода, — промовив безбарвно Беджер. — Він знайшов яму з водою.

Вони потяглися слідом за мустангом і зібралися навкруг ями. Просто калюжа, вода — солонувата, але все ж вода — рідина, яку можна пити.

— Можна запалити вогнище, — запропонував Харбін.

— Вони подумають, що це індіанці.

— Що ж тоді?

— Йти, — сказав Родело. — Ми не маємо іншого вибору. Будемо йти всю ніч.

Він глянув на сакви. Воно там, оте золото, за яким йому довелося йти так далеко. Золото, через яке він провів довгий тяжкий рік у' в’язниці — оте золото, яке він пообіцяв собі повернути його власникам.

А оці люди? Вони вкрали його чи один з них; і вони витримали тяжку боротьбу, щоб урятуватися із ним. І оце їм він збирається сказати, що в нього на думці?

Час наближається, і він мусить бути готовий стріляти, як тільки скаже.

Джо Харбін довго розраховував на це золото, і Том Беджер, без сумніву, теж робив свої підрахунки. Бідний Ховрашок був поза грою з самого початку.

— Нам би треба окопатися, — сказав Беджер. — Ці індіани повернуться.

— Чи ти не міг би побалакати з ним? Це ж твій народ.

Том Беджер глянув на Харбіна.

— Ти що, божевільний? Я частково черокі, а черокі жили на сході, поки уряд» захопив їхні землі. Ми ніколи навіть і не чули про яків. Скільки воно йшло, ці індіани завжди воювали між собою — це був їхній улюблений спорт.

Вони здеруть мій скальп так само, як і ваші.

Вони працювали шматками черепашок і викопали траншею, накидавши перед нею стінку з піску. Це було не багато, але хоч щось.

Беджер глянув на Родело.

— Ти знаєш, де вони отаборяться?

— Північніше… там єдине місце з водою, яке мені відоме. На північ звідси на березі є два чи три струмки.

— Як ти вважаєш, корабель може бути в іншій бухті?

— Якщо він взагалі прийшов і якщо він ще не пішов, то саме там він буде.

Джо Харбін напився солонуватої води. Він питально дивився на Дена Родело.

— Не розумію я тебе, — сказав він. — Ти пройшов довгий шлях заради нічого.

Родело подивився на нього і промовчав, але відчув, що наближається час розкрити карти.

— Ти розраховував, що ми відділимо тобі частку від цього, така була твоя думка? Ти хочеш частину здобичі?

Родело посміхнувся.

— Я хочу її всю, Джо. До останньої частки.

Харбін хихикнув.

— Ну, ти ж чесний, мушу тобі сказати.

— Саме так, Джо. Я — чесний. j Тепер вони усі дивилися на нього.

— Що це означає? — спитав Беджер.

— Я потрапив на рік до в’язниці просто через те, що їхав поруч із Джо Харбіном, коли вони його схопили… Я випадково зустрівся з ним дорогою. Я нічого не знав про пограбування, але я працював на шахті, знав, що мусять привезти гроші і якою дорогою. Суддя вирішив, що це забагато для випадкового збігу обставин.

— Отак тебе накололи, — сказав Джо. — Ну то що з того?

— Я збираюсь привезти це золото їм назад, Джо, і упхнути їх носами у нього. Я хочу показати їм, що вони усі за жмут дешевини, оті друзі у хорошу погоду, а потім я збираюсь поїхати геть.

Вони вдивлялися у нього мовчки. Нора Пакстон чула повільне, розмірене биття свого серця. Несподівано Джо Харбін спитав:

— Ти розраховував вбити нас і забрати золото?

— Я