Кід Родело - Луїс Ламур

Помилившись у цьому, я гадав, що зможу вигадати якийсь план, щоб захопити гроші, не завдавши нікому шкоди.

— Ну, от добрий хлопчик, — сказав Харбін. — Він забере наше золото і не завдасть нам шкоди! Аякже, дурень чортів! Хто ж такому повірить?!

— Може, я, — сказав Беджер. — Або колись міг би.

— Послухайте, — запропонував Родело. — Може, я дам кожному з вас по тисячі доларів? Назвемо це винагородою за знахідку.

— От який він благородний, га? — глузував Харбін. — Ти поїдеш з нашими грішми і залишиш нас тут сидіти із тисяччю кожного! Ти метикуватий, хлопче, але ти зайнявся не тим бізнесом. Тобі б бути шахраєм або гравцем.

Він підвів очі до Нори.

— Ти знала про це?

— Дещо. Я вірю, що він каже правду. Я вірю, що він збирається повернути їх.

Сакви лежали на піску у Харбіна за спиною. Він поклав на них руку.

— Забудь про це, Родело. Ти ніколи не отримаєш і цента з цього.

— Як щодо кави? — запропонувала Нора. — Можемо розвести вогонь. Все одно вони знають, де ми.

Ніхто не звернув уваги на її слова. Харбін дивився на Родело, і Ден бачив, що він готовий.

— Як щодо цього, хлопче? Чи хочеш спробувати мене? Трохи розім’ятися — просто зараз?

Ден Родело вимушено посміхнувся. Це була спроба посміхнутися, бо його губи були порепані, обличчя жорстке від куряви, але він спробував.

— Ні, Джо, ще ні. Ти мені ще будеш потрібен для оцих індіанців, та й я тобі.

— Нам треба забиратися звідси, — сказав Беджер. — Я думаю, що кава — то гарна думка. Розведемо вогонь, зробимо каву, потім ще підкладемо палива у вогнище — і змиємось звідси. Можемо піти водою, цей берег тягнеться якраз куди нам треба. Можемо добратися до тієї бухти.

Вони трималися подалі від вогнища, хоча насипаний бруствер і затуляв їх. Нора зварила каву, і вони випили її повільно, смакуючи кожну краплину, їм була потрібна їжа, але спрага вбила у них апетит. Чого вони хотіли — рідини, у будь-якому виплоді. Кава підбадьорила їх, і коли настав час виходити, вони досягли краю води і пішли берегом, витягнувшись низкою.

Індіанці з’явилися з темряви несподівано. Спалахнув постріл, упав кінь, і Ден Родело скинув угору вінчестер, стріляючи на спалахи. Він відскочив убік, сперся на грунт і вистрілив по другому спалахові, потім кинувся на пісок і відкотився за вбитого коня, знов швидко стріляючи.

Він розстріляв усі набої і схопив рушницю індіанця; коли й там скінчилися патрони, спокійно перезарядив свою. Настало тимчасове затишшя. Хтось опинився поруч із ним і раптом заговорив. Це був Том Беджер.

— Ти дійсно прийшов сюди заради золота?

— Я правду сказав, Томе. — Він промовчав, а потім додав: — У мене ніколи не було багато грошей, Томе, але я працював. Здобував собі місце у житті, аж поки зіткнувся з Харбіном отоді на шляху.

— Не пощастило, — сказав Беджер.

Вони помовчали. Потім Беджер спитав:

— Гадаєш, ми когось підстрелили?

— Еге ж… одного, може, двох.

Після паузи він додав:

— Передчуття в мене, хлопче. Відчуваю, що я з цього вже не викручусь.

— Ти збожеволів. Якщо хтось і викрутиться, то це ти.

За кілька сот ярдів від них на схід зібралися індіанці. Юма Джон відчув, що ця справа йому не до шмиги.

— Я гадаю, це кінець, — сказав він. — Я більше не хочу. Дуже багато мерців.

— Вони всього тільки люди, — сказав Капелюх.

— Ми теж тільки люди, — відповів Джон. — Думаю, буде краще почекати іншого разу.

— Ні, — сказав Капелюх. — Я хочу цих.

— Я йду звідси, — твердо сказав Джон. — Хто зі мною?

Двоє індіанців приєдналися до нього. Коли вони поїхали, Капелюх подивився на позосталих. Четверо залишилося з ним. Що ж, частка кожного буде більшою; потім, правда, буде важко, коли вони повернуться додому.

Він завжди був щасливий, і молоді воїни шукали нагоди поїхати з ним.

Тепер скажуть, що щастя покинуло його.

Капелюх повернувся до берега, де вони знайшли дохлого коня та кілька слідів. Їхня здобич зникла. Капелюх рушив слідом, ведучи інших.

Засідка мала бути успішною. Він розгадав трюк із вогнищем, вони почули, як ті йдуть понад берегом, але в темряві помилилися у розрахунках. Кілька з його людей, що мали стріляти по конях, марно витратили кулі. Постріли у відповідь убили одного воїна.

— Дивись, — сказав один з молодих яків.

На піску була темна пляма. Кров! Капелюх підвів голову і поглянув вперед.

Один з тих поранений, тяжко.

Джо Харбін дізнався про це майже того ж часу, за чверть милі далі по берегу. Том Беджер плентався позаду, спираючись на грулью.

— Томе! Якого диявола?!

— Я спіймав-таки кулю…

— Погано? — Харбін зупинився.

— Не дай їм добратися до мене, Джо. Я не хочу, щоб вони мене продали.

— Не продадуть.

— Я це й мав на увазі.

Ден Родело обернувся назад. Вони досягли цього місця — як же воно зветься? Урвище Морського Лева…

— Давайте зупинимось тут, — сказав він. — Звідси побачимо усю бухту. Тут високо — зможемо подати сигнал. Запалити вогнище чи ще щось… т Оті індіани, — сказав Том, — вони прийдуть слідом.

— Чому б нам тут не зробити на них засідку? — спитав Джо Харбін. — Кращого місця не знайти.

Вздовж берега тяглися скелі, під урвищем купчились морські леви, виправдовуючи назву місця. Вони чекали, залігши поміж скель та чагарників, а позаду чорніло урвище.

Чулося шарудіння хвиль… був час відпливу… десь неподалеку мимрили й ворушилися морські леви. Нора присунулася близько до Родело й шепотіла, ледве ворушачи губами:

— Що ми будемо робити?

— Чекати, — сказав він.

— Томе! — обізвався Харбін. — Куди тебе поранено?

— У черево.

Харбін вилаявся. Раптом Нора сказала:

— Дене, он там світло! На воді!

Тепер вони усі побачили його. Воно було далеко, але виднілося ясно.

Без сумніву, це було судно, що стояло на якорі, і його розвернуло відпливною течією світлом до них.

— Ми врятовані! — сказав Том. — Це, мабуть, корабель Айзечера.

Хвилини минали. Долинало шарудіння серед лігва морських левів, і більш нічого. Чорне урвище досконало укривало маленький гурт, і жоден звук не мине морських левів.

Родело переклав зручніше свого вінчестера. В нього залишилася лише одна рушниця, тепер повністю заряджена. Іншу зброю, дуже поганого гатунку, він кинув на пляжі. Він обмацав пальцями патронташ і знав, що в нього є щонайменше сімдесят патронів, усі калібру 0,44; вони пасують однаково і до рушниці, і до кольта.

Вони почули шурхіт піску раніше, ніж індіанці з’явилися в полі зору, але й тоді був помітний лише