Русичі - Ігор Юринець
Господар хижі був із тих людей, які ніколи не забувають у біді побратимів. Зі старійшиною Гостомислом знався він ще з дитинства. Завжди мали про що поговорити, коли зустрічалися чи то в Гостомисловій хижі, а чи тут, у кріпості, на торговищі, бо з літами лише зміцніла їхня приязнь. Тож як тільки зачинилися ворота кріпості за останніми з тих, хто шукав тут порятунку від нападників, коваль Добромисл сам знайшов свого побратима та його дочку у людському збіговиську. Запросив пережити лиху годину у нього — мешкав поруч кузні, при самій кріпосній стіні, де здебільш і тіснилися майстерні та житла ремісного люду.
Вже за кілька днів Млада обвикла до нового місця. Двоє синів Добромисла хоч і працювали спільно з батьком, проте жили порізно, зі своїми сім’ями. Майстрами обидва були добрими, бо змалечку помагали у кузні. Таємниці ремесла, що їх визбирував батько по дрібці усе життя, дісталися їм одразу, ніби спадок вітцівський.
А що майстри справ оружних цінувалися нарівні з дружинниками боярськими чи торговцями, то сам посадник узяв їх під свою опіку, хотів завше мати під рукою перших у довколишнім краї ковалів. Дозволив обидвом звести просторі хижі неподалік власної хоромини, там, де селилися дружинники.
І хоч тим урівняв їх посадник із батьком, сини і далі свято шанували кожне веління Добромислове, як і завше, беззаперечно корилися його слову. Навіть коли той — уже тепер зрідка — брався до роботи, самі ставали йому за підручних.
Млада поставила на вогонь казанок із нехитрим варивом і сіла на лаву при вікні: вишивала химерним візерунком поли святкового кептаря, мріяла постати перед очі своєму Владові у барвистій обнові, щоб завжди лише нею милувався любий муж. Та ні, тепер уже не лише нею — двоє їх, носить сина під серцем. Усміхнулася тим думкам. Переконана, що син буде, бо так хоче муж її, Влад. Дужим виросте син, дужим і сміливим, буде для них захисником на схилі віку. Так наворожила їй і жона коваля Добромисла, Літодана. А вона помилитися не могла. Кажуть люди, що всі віщування старої збуваються. Певно, через те її навіть побоюється Млада, хоч добра і прихильна до неї господиня гостинної оселі.
І все ж часом сумнів закрадався у думки Млади, може, береже її, боїться словом вразити всевідаюча Літодана. Чи до щастя тут, коли лише стіни кріпості відділяють від ворога лютого і не видно кінця та краю тій осаді, а над людом уже примара голоду нависла: мало хто встиг збіжжя своє врятувати, та й скільки там його лишилося перед новим урожаєм. Те, що на полях зосталося, розвіяло понад землею чорними димами. З чим зиму прийдешню пережити, навіть коли й відійдуть лехіти?!
Та всі ті клопоти відступали перед чимось щемливим і незбагненним, що зріло там, під серцем, додаючи впевненості й сили. Судилося їй у ці нелегкі дні сповнити найвище призначення жони — дати нове життя.
Надривно зарипіли двері, вихопивши тим скрипом Младу із полону тривожних розмислів. Важко і втомлено ступив до світлиці Гостомисл, якусь хвилю постояв на порозі, ніби у нерішучості, відтак рушив до лави, присів. Звів очі на дочку — і прояснилося його суворе, глибокими зморшками різьблене обличчя. Вираз батьківської ніжності пригасив теплотою студену паморозь у глибоко запалих очах. Та враз, угледівши німе запитання у погляді дочки, відвів очі.
— Нічого нового не дізнався, доню… — мовив тихо, ніби винувато. — То, може, якраз і добре, — надав голосові силуваної бадьорості. — Значить, нічого поганого не сталося з ним, певне, десь у безпечному місці муж твій. А як може дати звістку про себе?! Ворог обсів кріпость — миша не прошмигне… Скінчиться все, надійде підмога — повернеться і Влад. Ти, головне, не тривожся, на добре мусиш сподіватися.
— Ні, батьку, не з таких людей Влад, щоб знайти схоронок та й чекати, доки біда сама розвіється. Ой, не з таких. Він і життя не пошкодує, щоб порятувати у небезпеці громаду, всіх нас… От тільки необачний він, нерозважливий. Тим-то і тривожно на серці.
— Не побивайся так, доню. Розумом бистрий муж твій — не кожному і з нас, старих, поступиться. Та й себе оборонити зуміє: небагато таких знайдеться у нашім краї, хто міг би із ним у ділі ратному посуперничати. Певно, й розсудливішим тепер став, знає ж, що сина його під серцем носиш. Сто разів поміркує, перш ніж життям важити.
— Та так, от і нанашка Літодана наворожила, що скоро повернеться… — питально глипнула на батька, ніби прохала, щоб запевнив її у правдивості тих пророкувань.
Ствердно схитнув головою Гостомисл, та не сказав нічого. Взяв до рук майстерно різьбленого із дерева коника (вибрав часинку і змайстрував для майбутнього внука першу забавку), перебирав пальцями туге кленове дерево, обмислював щось своє. Спохмурнів, зійшлися на переніссі кущуваті брови, суворим і непривітним стало обличчя старого.
І тобі нелегко, батьку, — промовила співчутливо Млада.
— Нелегко, доню… Та й кому з нас може бути легко в сей час, коли ворог довкола. Здавалося б, нині і в нас, і в посадника княжого єдина доля, єдині горе і радість, — не маючи сил стриматися, виповідав наболіле. — Настав час забути суперечки і незгоди, все віддати для спільної справи, для оборони. Ех, розуміє і водночас не розуміє того Миловид. Таки ближча йому до тіла своя сорочка… Люди худобу різати почали — годувати нічим, вівці все до останньої травиночки у кріпості визбирали. А в посадника ж повні засіки збіжжя, копиці сіна як хороми стоять. Та ба: «То моє!» — каже. А про те не думає, що коли між нами отут ладу не буде, не вистояти і супроти ворога. Отоді враз усе чужим стане, — гнівом запалали очі старця, гнівом і болем. — Навіть у такий тривожний час заступають власні статки для воєводи все на світі.
Аж по хвилі, ніби опам’ятавшись, заговорив спокійніше Гостомисл.
— Але то, доню, не твої клопоти. Не
