Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
— Ну, — трохи пиндючно прогугнявив я, — це карта Еквадору. І що тепер?
— Глянь сюди, — проказав Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.
Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару і Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню від карти, і я аж язиком прицмокнув… На прикордонному містечку Макара дорога обривалася. З перуанської сторони не було позначено ніякого шляху: ні шосейки, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна було перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.
— Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? — серйозно спитав Ян. — Я розумію, друже, там всього лиш двісті кілометрів горами, однак…
Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і було намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша — значно коротша — проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше схемою, а тому не витримувала жодної критики в порівнянні з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я ще не бачив жодних причин для паніки.
— Можливо, ця карта стара, — напустивши на себе поважнго вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. — Може, коли її складали того шляху просто не існувало.
Мій напарник стенув плечима:
— Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором та Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії [50].
— Відставити розмови! — рішуче рявкнув я. — Не розводь мені тут паніки! — говорив я твердо й упевнено, адже карта на стіні дійсно виглядала доволі потріпаною. — Відповідно до моїх даних, до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Просто карта дуже стара!
Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг припустити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.
Втім, Ян про всяк випадок зняв карту на фотоапарат з найбільшим можливим розширенням.
* * *
Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом та Куенкою
— Чувак, ти впевнений, що ось це — Панамериканська магістраль? — тихо спитав Ян, закриваючи вікно машини. Салон аж плавився від задухи, але крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клубні здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.
Я розкрив itinerary і уважно передивився мапу Еквадору. Поволі до мене доходило, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.
— Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…
Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку і зараз тряслися в замизканому пікапі у компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопцем з крихітними, немов дитячими вухами та очима, але з гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, «числилася» дівчиною шофера) були типовими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.
Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися виключно мовою кечуа[51]. Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще в Стокгольмі, і пробував скласти кілька речень древньою мовою Інків. Утім, мої недолугі спроби, схоже, виходили не дуже вдалими і тільки веселили перуанців. Час від часу водій поправляв мене, а дівчата не переставали з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, реготав з дівками за компанію, що мене сильно злило.
— Спитай у них, чи це справді Панамерикана хайвей, — знічев’я запропонував Ян.
— Питай сам, — сердито відрубав я.
— То подивись, як це спитати кечуанською.
Я розгорнув розмовник, відшукав потрібну сторінку і розбірливо прошепотів на вухо товаришеві кілька слів.
— Точно? — про всяк випадок перепитав чех.
Я впевнено мотнув головою, приклавши розмовник до серця, немов Біблію, мовляв, давай, друже, не соромся, вразь їх наповал своєю обізнаністю, ти ж у нас цей… як його… поліглот. Мій товариш розім’яв губи і голосно проказав, звертаючись до однієї з дівуль:
— Yanayuqchu kanki?[52]
Дівуля зашарілася, голосно хіхікнула і картинним жестом поправила пасмо волосся. Зате водій різко скинув швидкість з вісімдесяти до сорока кілометрів за годину і почав стріляти недоброзичливими позирками в Янів бік.
— По-моєму, вони щось не доганяють, — сконфужено прошепотів мій товариш. — І цей хлоп чогось так хижо витріщився.
— Це все через те, що в тебе погана дикція, чувак, — сказав я. — Ану спробуй запитати трохи по-іншому.
Я швидко перегорнув кілька сторінок, вибрав необхідні слова і продиктував їх Янові.
— Wiksayuchus hina kashai![53] — на весь голос продекламував чех.
Я розплився в посмішці, відчувши приємний присмак реваншу, а цнотливі бочечки-еквадорки почервоніли, немов бурячки. Зате через якусь долю секунди я вже шкодував про свої дурнуваті дотепи, оскільки молодий еквадорець за кермом почав так реготати, що ледь не вивалився з машини, від гоготання його аж розривало на шматки. Він забризкав слиною все лобове скло, по його очах струменіли сльози. Кілька разів у мене ледь не спинилося серце, коли пікап під звуки нелюдського реготу зносило до узбіччя… Буквально за сантиметрів сорок від коліс починалася стометрова прірва.
Зрештою шофер заспокоївся, і на якийсь час ми помінялись ролями. Еквадорки відібрали в Яна наш другий розмовник — англійсько-іспанський — і намагалися говорити з нами англійською. Мушу визнати, з English у них виходило краще, аніж у нас із кечуа.
…Незважаючи на зачинені вікна, крізь щілини та вентиляційні канали авто сочилось тепле повітря, приправлене дорожньою курявою. Ян раз за разом іронічно хмикав, здмухуючи з обличчя та спортивної куртки товстий шар пилюки. Я мовчав, не знаючи, що й думати. По-перше, якщо та Панамериканська магістраль, що веде до кордону з Перу, така ж сама як і ця, по якій
