Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
Все це навело мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійній напрузі, підставляючи себе й своїх дітей під реальну небезпеку. Втім, жоден з них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б якдалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Про зміну місця проживання не може бути й мови! Якою б страшною не була небезпека, вона перестає викликати страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як з цим боротися, коли вона стає невід’ємним атрибутом повсякденного життя. Вулкан — є, вулкан — горить, і від цього нікуди не дінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати усе як належне і покладатись на долю — ось психологія людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.
Та все ж, еквадорці — унікальний народ, розмірковував я. Ось вони сидять переді мною, закачавши рукави сорочок, після важкого трудового дня, помаленьку п’ють своє пиво, веселяться, жартують, а за вісім кілометрів на північ від Баньоса палає пурпуровим полум’ям п’ятикілометровий вулкан, який одного дня дощенту може спалити їхні домівки, знищити все добро, нажите тяжкою працею…
А тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, закутану пухнастими білосніжними хмарами. Голий кратер з чорними борознами — страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який вривається під кофту, намагаючись скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.
Воно того варте…
Вулкани Еквадору
FRONTERA [47]
Готуючись до подорожі, я завжди готуюсь немов до смерті. Якщо я раптом не повернусь, усі справи будуть в порядку.
Kетрін Mенсфілд [48]
Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми творимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову і злякано заволає:
— Ви сунулися туди самі? Ви справді не мали з собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Господи, ви просто ненормальні!!!
Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано вранці Куенку (Cuйnca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою і дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти [49]. Я й гадки не мав, що Frontera — це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними жорстокими правилами та законами, незрозумілими нормальній людській логіці.
Той факт, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що надвечір цього ж дня ви опинитеся в Перу…
* * *
Неділя, 5 липня 2009-го, Баньос. Три дні до перетину кордону
Усе планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте у руках, зрозуміло, не стала винятком.
Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи в Перу я вибрав Куйнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лохи, тоді з Лохи доїхати до прикордонного містечка Макара (як це зробити я ще не знав, але думав, що якось розберусь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Втім, це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура — це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.
Попри таку вражаючу простоту, з цим планом у нас від самого початку щось не заладнало. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко і стурбовано спитав:
— Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?
Так і спитав. Прямо і не соромлячись. Як чоловік чоловіка. Я з готовністю дістав з рюкзака свій «magic book» і виклав мій конгеніальний план прориву в Перу:
— Спочатку ми їдемо автобусом з Куйнки до Лохи, звідти в Макару, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Знаю, буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день впораємось.
Чех дивився на мене сумним безнадійним поглядом. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли заграється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон — це не простий кордон, а Frontera між Еквадором та Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от легко й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:
— Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.
Ми вийшли з нашої кімнати і спустилися вниз. Зупинились
