Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
Спершу ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car — це така штука, в яку варто один раз сісти, щоби полюбити на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, та іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він немов справжній 737-ий «Боїнг» — під час їзди громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки і розпливається тілом, наскрізь пронизуючи нутрощі. А ще через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лиш заїхати в калюжу, і ви миттю стаєте мокрим мов квач і брудним мов свиня, що викачалась у грязюці. Попри це, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе серйозність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.
Вчора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко немов підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів та кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Відтак ми з Яном взяли в оренду двох «жучків» і гасали на них по горах довкола Баньоса, одного разу опинившись у повній темряві посеред довжелезного тунелю, оскільки гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюються. Пригадую, я тоді вже уявляв, вгризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з товаришем, двоє замурзаних чудил, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка проноситься поряд. Певна річ, з нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб з високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… і все… Нас тобі розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше всього — ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани і поклали свої голови. На щастя, обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.
Тож гасати на «жучках» було дешево, прикольно і весело, хоч цього разу нас із Яном відмовили від «баггі». Вибиратися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати і брати в оренду повнопривідний джип.
Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали дертись нагору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60є і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось траплявся на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, а там поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.
Втім, людей та машин по дорозі майже не траплялося. Зрідка ми натикались на невеликі групи корів, що паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватись на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу нам трапився пастух, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я спитав у нього про корів:
— Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?
— Зовсім ні, сеньйоре, — відказував чоловік, — це звичайні корови.
— Але як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Трапляється, що вони падають униз і розбиваються?
— Та це нормальне діло у нас, — сміючись, розказував еквадорець, — корови часом зриваються і падають. Ото бува сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало — трах-бабах! — мангал на друзки, морда в золі та кетчупі: корова прилетіла…
Десь за годину ми вибрались на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремих будинків. Поселення мало вигляд звичайної плями, затиснутої посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вищими за нас були тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» і налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.
Прямо навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі йшла абсолютно чиста від хмаровиння ділянка — могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом та випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…
Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися було ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно смерділо горілим — так сильно під час спуску нагрівались гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої гибелі.
Втім… воно було того варте.
* * *
Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, окрім еквадорського кордону і… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, лежало рясно всіяне маленькими трикутниками. То було щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною буває дуже рідко. На звичайних географічних картах та атласах, як правило, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок та рисочок, ті імена не несуть жодної інформації. Вони не робили того приголомшливого враження, що справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.
— Еквадор — це не країна, — прошепотів я сам до себе, — це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…
Утім, серед еквадорців співіснування з такою
