Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

На отримання штемпеля в паспорті знадобилося трохи більше однієї хвилини. Все відбулося дуже просто: зайшов у одні двері, вийшов через інші (причому, на ту ж саму вулицю) — і тепер ти у Перу. Так би мовити, офіціально, по-справжньому.

— Вітаю, чувак! Bienvenidos a Peru! — театрально проказав Ян, вискочивши слідом за мною на розпечену придорожню пилюку.

— Твій Будда, схоже, прихильний до нас сьогодні, - стримано всміхнувся я, і ми потиснули один одному руки, привітавши з маленьким успіхом. Напруга, яка сталевими лещатами стискала нас протягом останніх кількох годин, зрештою спала.

— Тепер куди? — поцікавився перуанець, що терпляче чекав нас коло своєї коляски.

— У Тумбес, — бадьоро скомандував я.

Юнак оглянув мене з голови до ніг і ліниво пробурмотав:

— Я не поїду в Тумбес. Це дуже далеко.

«От паскуда, — подумки вилаявся я, — ти ба який, геть як наші київські таксисти». Але вголос, розуміючи, що на Fronter’і краще ні до кого не нариватись, спокійно проказав:

— Тоді вези нас туди, звідки ми зможемо доїхати до Тумбеса.

— О’кей. Сідайте, я підкину вас на автостанцію.

Відтак ми знову виїхали на трасу, що абсолютно прямою лінією розтинала пустелю з півночі на південь, і помчали далі, з кожною секундою віддаляючись від загроз та ризиків кордону. Проїхавши кілометр-півтора, молодик спинив таксоколяску коло розламаної дерев’яної лавки. Поруч з нею переминалося з ноги на ногу кілька дуже бідно вдягнених перуанських чоловіків та жінок.

— Це тут, — сказав він.

— Що тут? — тихо перепитав я і роззирнувся.

Щедрі потоки сонячного світла заливали все навкруг, аж очі сльозилися. Нічого, окрім лави, розбитої асфальтової дороги та безмежного сірого плеса пустелі, довкола нас не було.

— Автостанція, — незворушно відказав таксист. — Ви приїхали.

Я ще раз обвів поглядом довколишній ландшафт. «Ми, бляха, точно приїхали», — зринуло в голові. Втім, вибору в нас не було: перуанець навідріз відмовлявся їхати далі. Я хоч-не-хоч передав йому один долар і вискочив з коляски. Втомлені селяни витріщалися на нас із Яном, наче на двох заблукалих гоблінів. Скидалося на те, що в ці місця не часто завіюються європейці.

— Ти диви, нічогенькі у них автостанції, - промовив до мене Ян, проводжаючи очима нашу коляску, що дренькаючи і здіймаючи тонкі цівки куряви, поверталася на північ.

Що далі робити, я не знав, тож ми всілись на узбіччі якдалі від перуанських селян і стали чекати. Кілька разів водії пригальмовували коло нас і пропонували підкинути до Тумбеса, проте, після інциденту на кордоні, Ян раз за разом відмовлявся сідати в приватне авто, вперто наполягаючи на тому, щоби дочекатися автобуса.

Ми безрезультатно просиділи майже годину, мліючи від спеки під палючим сонцем, після чого у мене урвався терпець. Я кинув чехові кілька незлих тихих слів, Ян спочатку набурмосився, але згодом ми почали ловити попутки. Досить скоро нас підібрала весела еквадорська сімейка на великому бордовому пікапі, що мчала в якесь село за Тумбесом. За півгодини вони висадили нас коло автостанції в Тумбесі.

Пересідаючи в рейсовий автобус, який незабаром відправлявся до Чіклайо, я примітив, що практично на кожному стовпі навколо станції висіли яскраві листівки. На папері формату А4 був вималюваний блідий і страшенно зарослий щетиною юнак, який лежав на ліжку, вкритий картатою ковдрою. Під ним великими червоними літерами писалося застереження про небезпеку зараження свинячим грипом, а трохи нижче — простенькі рекомендації, як вберегтися від «смертоносного» вірусу.

Піт заливав мені обличчі, спека стояла така, що аж вуха закладало; я поправив майку, востаннє глянув на плакат-попередження, закинув на спину наплічник і поліз у автобус.

* * *

9 липня 2009-го, Трухільйо, Перу

Цей день я не забуду ніколи.

То був наш перший день у Трухільйо, невеличкому містечку на півночі Перу, притиснутому пустелею до узбережжя Тихого океану неподалік від руїн древнього Чан-Чану[61], куди ми вирушили з Чіклайо відразу після відвідання Тукумських пірамід[62].

Почалося все з того, що ми з Яном одночасно підхопили мексиканський грип… Тільки не треба, панове, охати, ахати і хапатися за серце! Грип як грип. Нічого особливого. Повірте, після пережитого в Трухільйо я знаю, що кажу.

Спершу ми з товаришем навіть не здогадувалися, що заразилися саме вірусом A/N1H1. Лиш наступного дня я побачив, що передовиці всіх місцевих трухільських газет рясніють крикливими заголовками про «жахливу й убивчу» епідемію свинячого грипу: зараження підступним вірусом підтвердили відразу в двадцяти восьми учнів однієї з місцевих шкіл. Газетярі повідомляли, що напередодні двоє школярів їздили у літній табір до США за гроші якоїсь міжнародної організації, звідки й притягли свої «поросячі» гостинці.

Гадаю, ми підхопили грип десь по дорозі до Трухільйо. Пригадую, вечірній автобус, в якому ми виїжджали з Чіклайо, був битком набитий еквадорцями. Повітря видавалося липким і тягучим, мов желе. Попервах я не звертав увагу на те, що майже всі пасажири безперестану пчихають та кашляють, рясно заливаючи шмарклями сидіння й сусіда попереду.

Незадовго до прибуття у Трухільйо я несподівано відчув, що до горла неначе шматок наждачного паперу запхали. За якихось півгодини горлянка набухла й задерев’яніла, наче туди залили свинцю. Згодом і Ян поскаржився на сильний головний біль та нежить.

Увечері, вселившись у hospedaje [63] під назвою «Residencial Munaywasi», я взявся шаманити й лікуватися, всіма можливими способами зміцнюючи імунітет. На жаль, на той час з протигрипозних ліків ми з Яном мали тільки аспірин і матюки, через що довелося викручуватись підручними засобами. Відтак я проковтнув цілими два лимони, зжер кульок полуниць, глитнув дві таблетки аспірину, запив усе це літрою мінералки, наостанок проказав кілька добротних заклинань, запозичених в українських монтажників, і завалився спати з надією на світле майбутнє.

Світле майбутнє не виправдало моїх сподівань. Попри «інтенсивну» вечірню терапію я прокинувся, мов новонароджений ховрах: кволий, сліпий та безпомічний. Схоже, «заклинання» виявились не достатньо дієвими. В горлі дряпало так, що під час ковтка на очах проступали сльози, ніс і вуха позашпакльовувало, наче люки в підводному човні, всі м’язи страшенно нили, немов усю ніч я висів підвішений на дибі.

Прокинувшись слідом за мною, Ян заявив, що почувається не краще, і я зметикнув, що на найближчі день-два плани Експедиції доведеться коригувати.

Втім, під час сніданку, добряче напхавши шлунки картоплею з м’ясом, я відчув себе трохи ліпше і вирішив не тратити дарма цілий день подорожі. Ми з Яном порадились і надумали просто потинятися посеред