Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Гленарван не виявив великого бажання дошукуватися причин такого занепаду, хоч Паганель схиляв його до цього, і, не гаючи ані хвилини, подався до консула її британської величності М. Р. Бентока. Ця особа прийняла його дуже чемно і, дізнавшись про історію капітана Гранта, обіцяла зібрати відомості по всьому узбережжю.

Але на питання, чи знає він що-небудь про трищогловий “Британія”, котрий розбився десь на чілійському або арауканському березі поблизу тридцять сьомої паралелі, консул дав негативну відповідь. Ні він, ні його колеги, консули інших країн, нічого не чули про судно. Однак це не збентежило Гленарвана. Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи ані заходу, ані грошей, відрядив людей на розшуки вздовж усього побережжя. Але марно: найретельніший опит населення не дав жодних наслідків. “Британія” не залишила по собі й найменшого сліду.

Гленарван розповів друзям, що їх спіткала невдача. Мері й Роберт не змогли приховати свого горя. Минуло вже шість днів після прибуття “Дункана” до Талькауано. Всі пасажири зібралися на юті. Гелена намагалась хоч трохи потішити — не словами — бо що вона могла сказати? — але пестощами обох дітей капітана Гранта. Паганель знов узявся вивчати документ і розглядав його так пильно, наче хотів видобути з нього якусь нову таємницю. Він з годину отак студіював його, коли Гленарван раптом запитав:

— Паганелю! Я покладаюсь на вашу проникливість: чи не помилково тлумачимо ми цей документ? Чи логічні за змістом слова, які ми додали?

Паганель не відповідав. Він обмірковував.

— Може, ми помиляємось щодо місця катастрофи? Та хіба ж слово “Патагонія” не впадає в око відразу навіть найменш прозірливій людині?

Паганель мовчав.

— А слово “індіанець”, — додав Гленарван, — хіба ж воно не підтверджує слушність наших здогадів?

— Безперечно, — докинув Мак-Наббс.

— То хіба ж не очевидно, що автори документа, пишучи ці рядки, потерпали, аби їм не опинитись у полоні в індіанців?

— На цьому слові я повинен вас зупинити, любий Гленарване, — відповів нарешті Паганель, — бо коли ваші попередні висновки були слушні, то останній видається мені принаймні сумнівним.

— Що ви хочете цим сказати? — спитала Гелена.

Всі погляди звернулися на географа.

— Я хочу сказати, — повільно відповів Паганель, підкреслюючи кожне слово: — Капітан Грант зараз перебуває у полоні в індіанців, і додам, що документ не полишає щодо цього жодного сумніву.

— Поясніть вашу думку, будь ласка, — попрохала Мері.

— Це дуже просто, люба Мері: замість “ми потрапимо в полон”, треба читати “ми потрапили в полон” — і все стане зрозуміле.

— Але це неможливо! — вигукнув Гленарван.

— Неможливо! А чому, мій шановний друже? — запитав Паганель усміхаючись.

— Тому, що пляшку могли вкинути тільки тоді, коли судно розбилось на скелях, отже, градуси широти й довготи, вказані в документі, стосуються саме місця аварії.

— Ніщо цього не доводить, — жваво відповів Паганель, — і я не бачу, чому б потерпілим аварію на судні, після того як індіанці завели їх у глиб країни, не спробувати за допомогою пляшки повідомити про себе.

— Через ту простісіньку причину, мій любий Паганелю, що, кидаючи пляшку в море, треба принаймні мати це море поруч!

— Або, за браком моря, — одказав Паганель, — річку, яка впадає в море!

Здивована мовчанка зустріла це несподіване, проте цілком імовірне припущення. Вогники, котрі засвітились в очах його слухачів, дали Паганелеві зрозуміти, що в серці кожного знов спалахнула надія.

Гелена перша порушила мовчанку.

— Оце-то гадка! — скрикнула вона.

— І слушна гадка, — додав Паганель простодушно.

— Отже, що ви пропонуєте? — спитав Гленарван.

— Я пропоную знайти те місце, де тридцять сьома паралель перетинає американське узбережжя, і прямувати вздовж неї, не відхиляючись ані на півградуса, аж до Атлантичного океану. Можливо, на цьому шляху ми й зустрінемо людей з “Британії”.

— Мало надії, — мовив майор.

— Як би мало її не було, — заперечив Паганель, — але ми не повинні цим знехтувати. Коли правильне моє припущення, що пляшка доплила до океану за течією якоїсь із річок цього суходолу, то ми конче натрапимо на сліди полонених. Погляньте, мої друзі, погляньте на мапу цієї країни, я наочно доведу вам, чи справедливі мої слова!

Паганель розклав на столі географічну карту Чілі й аргентинських провінцій.

— Ось дивіться, — мовив він, — і йдіть слідом за мною в цій прогулянці через Американський суходіл. Спочатку перейдемо вузьку смужку Чілі. Тоді переберемось через Кордільери і зійдемо по той бік гір у пампу. Хіба тут бракує річок, річечок, потоків? Он Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо та їхні допливи, котрі перетинають тридцять сьому паралель, — всі вони могли прислужитися пляшці в її мандрівці до моря. І хтозна, може, там, на берегах цих річок, в гірських ущелинах, в поселеннях індіянських племен, поневолені, очікують ті, кого я волію назвати нашими друзями, очікують, сподіваючись на чудесне визволення. Чи ж можемо ми зрадити їхні надії? Адже ви всі згодні, що, перетинаючи суходіл, треба неухильно дотримуватися тої лінії, яку креслить оце на мапі мій палець? І коли, всупереч моїм передбаченням, знову трапиться помилка, то хіба ми не повинні й далі прямувати вздовж тридцять сьомої паралелі і, якщо буде потрібно, об’їхати навіть навколо світу заради їхнього порятунку?

Палка, піднесена мова Паганеля глибоко схвилювала присутніх.

Усі оточили вченого, щоб потиснути йому руку.

— Так! Мій батько там! — вигукуючи це, Роберт пас очима по мапі.

— Де б він не був, ми знайдемо його, мій хлопчику, — мовив Гленарван. — Наш друг Паганель так логічно