Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман

Увечері в темряві хтось поклав йому на коліна нову порцію хліба, і Георгій почув над вухом хрипкий огидний голос:

— Їж, а то ще до суду даси дуба.

Георгій узяв хліб, але їсти не міг — гарячий клубок підступив до горла. «Поліцаї та старости вважають мене за свого, а свої — за ворога». Він відчув себе самотнім, загубленим серед величезної маси людей.

Мешканці камери, лаштуючись спати, лягали покотом на підлогу. Коли Георгій підвівся, щоб трохи пройтись і зогрітися, — не було куди ступити. На підлозі лежали скарлючені і розплатані тіла. Він потоптався на місці, обперся спиною об стіну і, поклавши руки в кишені, сів навпочіпки.

Георгій примушував себе заснути, але так і не зміг. Невеселі думки роїлися в голові. Його кидало то в жар, то в холод.

В камері лунало монотонне хропіння. Коли-не-коли за вікном було чути повільні кроки вартового. Під ногами в нього рипів сніг. Один з поліцаїв сперечався з кимось у сні. «Я й кажу, правильно — партизанів треба розстрілювати. А за віщо малих діток вбивати? Адже вони ще не тямущі…» — нерозбірливо бурмотів він. Це був той самий хрипкий голос, який пропонував Карлову їжу. Потім знову наставала тиша.

Тільки перед самим ранком Георгій трохи задрімав.

— Виходь на двір! — пролунала команда.

Заметушилися, заспішили арештовані і один за одним почали виходити на подвір’я, де ще було темно.

— Стройся!

З обох боків шеренги арештованих стали конвойні з автоматами. Подали команду: «Рушай!» — і невелика група людей посунула за похилені залізні ворота.

Розвиднювалось… Повільно йшли зрадники через зруйновані хутори і станиці. Жінки, які вибігали з хат, мовчки гнівно дивилися на них. Діти кидали в поліцаїв сніжками. І здавалося, коли б не конвоїри, жителі самі розправилися б із зрадниками.

Вдень на околиці якоїсь станиці зупинилися відпочити. Арештованим видали хліб. Поки вони відпочивали, до них приєдналася ще одна група поліцаїв і старост. Далі рушили разом.

Пройшовши кілометрів зо три, Георгій відчув, що в нього дуже болять стерті ноги. Він вийшов з шеренги, сів просто на сніг край дороги і зняв валянок. Онуча на п’ятці збилася. Карлов перемотував уже другу ногу, коли до нього підійшов конвоїр і замахнувся автоматом.

— Вставай, вставай! На привалі треба було перемотувати онучі.

Він, можливо, штовхнув би Карлова прикладом, але Георгій кинув на нього грізний, попереджуючий погляд.

— Либонь, наших відразу… без розмов розстрілював, — пробурмотів конвоїр, виправдовуючи себе за допущену грубість. — Наздоганяй своїх!

Йти стало легше, і Георгій швидко пристроївся в хвіст колони.

Поряд нього горблячись ішов високий літній чоловік з гострою сивіючою борідкою і маленькими вусиками. Його, мабуть, арештували тільки вчора — на щоках ще не встигла вирости щетина. «Інтелігент», — вирішив Карлов, поглядаючи на сусіда.

— Скажіть, — раптом звернувся той до Георгія, — як на вашу думку, ось я був бургомістром при німцях, судитимуть мене чи й так розстріляти можуть?

— Я таких би давно повісив, — з ненавистю відповів Георгій.

— Дозвольте, адже ви теж служили новому порядку, — здивувався бургомістр.

Карлов розмахнувся і здоровою рукою чимдуж ударив його в обличчя. Зрадник аж присів до землі, обома руками затуляючи випещене лице.

— Ей, що там не поділили? — гукнув конвоїр. — Щоб я більше не бачив бійки, бо руки позв’язую.

— Не розумію, — підводячись, швидко заговорив бургомістр. — Може, я різко висловився. Ну, нехай не служили, але ж співробітничали…

Карлов знову замірився, але глянув на конвоїра і опустив руку. Бургомістр відскочив убік.

Навколо виднілись сліди недавнього бою. Обабіч дороги валялися розбиті, обгорілі автомашини, потрощені гармати і танки з чорними хрестами. Темними плямами на снігу лежали колишні завойовники.

«Життя стількох людей забирає війна, — подумав Георгій. — Навіщо ці люди прийшли сюди? Чому цей талановитий народ, що дав людству Маркса і Гете, прийняв Гітлера, пішов убивати, грабувати?.. Ну що ж, Росія велика. Вистоїть. На всіх ворогів могил вистачить».

Зустрічний вітер дужчав. Захуртовинило, закрутило в одкритому степу. Похнюпивши голови, ховаючи обличчя від снігу, що сліпив очі, повільно брели поліцаї, бургомістри і старости. Разом з ними йшов і Георгій Карлов.

Надвечір арештованих привели на залізничну станцію. Георгій уважно придивлявся до напівзруйнованих станційних будівель. Щось дуже знайоме було в розташуванні навколишніх споруд. Де він уже їх бачив?

«Стривай, ну звичайно, — мало не вигукнув Георгій. — Це ж станція Куберле».

Карлов пригадав, що за кілька днів до вильоту на аеродром Сальськ він водив сюди свою ескадрилью.

З повітря, з висоти бриючого польоту, він бачив тоді ці будівлі.

Того разу льотчики громили танки Манштейна, які німці вивантажували з платформ. Ось вони — ці танки. Стоять тепер купами мертвого металу. Зірвані з танків башти лежать поряд. Стрічки гусениць, мов розкручені обмотки, стеляться по снігу.

Того дня льотчики збуджено розповідали механікам про те, якої втрати вони завдали ворогові, як метушилися фашисти під градом куль і снарядів…

Так, не думав тоді Георгій, що через два тижні йому доведеться у такій незвичайній обстановці побачити зроблене