Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман

Георгій, не опускаючи автомата, скомандував:

— Не розмовляй, повертайся кругом. Поворухнешся — застрелю на місці, — і півшепотом владно додав, називаючи перше прізвище, що спало на думку: — Іванов, обеззброй його!

Коли поліцай повернувся спиною до нього, Георгій виплигнув з автобуса, зняв з поліцая автомат, потім переклав у свою кишеню пістолет, вийнявши його з кобури зрадника.

— Йди до коня! — він тицьнув дуло автомата в спину поліцая.

— Хоч ноги мені розв’яжіть. Я, здається, вже їх відморозив, — почувся з саней чийсь жалібний, благальний голос.

Це благання, що скидалббя на сїогін, пролунало так тихо, що, здавалося, долетіло звідкілясь з-під снігу.

Від несподіванки Георгій здригнувся.

Підійшовши впритул до саней, він побачив полоненого, зв’язаного вірьовками, що навхрест оповивали його груди.

— Не обертайся! Руки назад! — наказав Георгій поліцаєві і віжками міцно скрутив йому руки. Потім швидко вийняв ножа і перерізав вірьовки, якими був зв’язаний полонений.

— Хто ви? — спитав Карлов.

— Танкіст я, з полону втік, — відповів чоловік, пробуючи підвестись. Але набряклі ноги не тримали його, і він з стогоном знов упав у сани. — Нас двоє було. Сховалися на хуторі. А оцей падлюка впіймав. Товариш мій хотів утекти, так він його з автомата поклав. На смерть.

Георгій підійшов до поліцая і розв’язав йому руки.

— Скидай шинель!

Поліцай зняв ремінь, на якому висіла порожня кобура, скинув з себе шинель і раптом упав навколішки й, простягнувши до Карлова тремтячі руки, почав благати:

— Простіть мене, простіть! Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…

Георгію не раз доводилося знищувати ворогів. Але то було з літака. А тепер він не міг наважитися вбити зрадника, який благав про пощаду.

— Давайте я його, — підійшов танкіст, розминаючи ноги. — Він, собака, на моїх очах друга вбив і не скривився. — Танкіст рвонув автомат з рук Карлова.

Поліцай, хапаючи Георгія за ноги, схлипував:

— Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…

Георгій відсунув убік автомат, що його вже підвів для пострілу танкіст.

— Нас тут, радянських людей, двоє… Ми маемо право судити зрадників. Ми вирішили розстріляти тебе, запроданцю, за зраду, за вбивство людини. — Георгій не помітив, як поліцай з-за халяви його валянка витяг ножа. — Ім’ям Союзу Радянських…

У цю мить поліцай, наче випрямлена пружина, скочив на ноги, і в місячному світлі над Карловим блиснуло стальне лезо. Але танкіст встиг натиснути на курок автомата — і серед степу розсипалася барабанним дробом коротка черга. Впустивши ніж, поліцай мертвий упав у сніг до ніг льотчика.

Кінь шарахнувся вбік. Георгій підняв з дороги шинель і ремінь, обшукав кишені вбитого і взяв його документи. Потім разом з танкістом вони відтягли труп з дороги і закидали снігом.

Георгій віддав кожух новому знайомому, а сам надів шинель поліцая. Танкіст обняв і поцілував Карлова. Вони сіли в сани, і кінь підтюпцем рушив у бік фронту.

— Тепер я ваш конвоїр, — посміхнувся Георгій, затягаючи ремінь на шинелі.

— Я про такий конвой тільки мріяти міг, — палко заговорив танкіст. — Не довго мені жити лишалося. Згноїли б у карцері або собаками зацькували б, гади. А ви врятували мені життя. — Голос його зірвався. Мабуть, тільки тепер він почав усвідомлювати те, що з ним сталося.

— Ви не залишились у боргу. Отже, м квити. А куди вас везли?

— Здається, на станцію Пролетарська. Там у них при поліції тюрма. Німці дають нагороди тим поліцаям, які ловлять нашого брата… А тепер ми живемо! — Танкіст бережно провів рукою по радянському автомату.

Я два дні нічого не їв, але ні на які харчі не проміняв би оцю річ. Дайте його мені, я партизанитиму разом з вами.

— Беріть. До шинелі, що на мені, цей більше пасує, — кивнув Георгій на трофейний автомат.

— Дякую. Тепер мстимусь. За все мстимусь! Удруге мене живим не візьмуть. Можете доручити мені будь-яке завдання.

— А я не партизан. Я льотчик. Збили мене цими днями. Тепер я так само, як і ви, пробираюся до своїх.

Танкіст розчаровано подивився на Кардова.

— Виходить, знову пробиратися, — хрипко сказав він. — А я ж думав, що вже до своїх потрапив — до партизанів…

Вони довго їхали на північний схід, звертаючи з однієї дороги на іншу, обминаючи населені пункти і биті шляхи. Суцільні хмари затягли небо. Почався снігопад. Заклякнувши, льотчик і танкіст зіскакували з сапеїі і бігли поряд з конем, щоб зогрітися.

— Коли б не ви, відморозив би я ноги. Надто міцно мені стягли їх вірьовками, — сказав танкіст, стрибаючи з саней, щоб ще раз пробігтися.

— А яке у вас взуття?

— Дерев’яні саморобки. Ще табірні.

Звідкілясь збоку насувався гуркіт танків, що рухалися назустріч.

Карлов занепокоєно прислухався.

— Може, звернемо?

— Проскочимо, — сказав танкіст. — Вони ще далеко.

Раптом попереду, зовсім близько, блиснув ліхтарик.

— Halt! Wer geht?