Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман
Старший лейтенант підвів голову і мовчки глянув на Карлова.
— Нічого я не робив з вашими проводами, — посміхаючись сказав льотчик.
— А навіщо тоді жердину витяг, провід у руки брав? — заторохтів зв’язківець, мабуть, узбек. — Ось, у нього відібрали. — Він поклав на стіл трофейний автомат, маленький німецький пістолет «вальтер», радянський пістолет «ТТ» і ніж. — До зубів озброївся, падлюка.
— Поліцай? — спитав у Карлова старший лейтенант.
— Та ні, який там поліцай! Я льотчик, — відповів Георгій. — Чотири дні до своїх пробираюсь. Ледве дійшов.
— Документи є?
— Ні, документів нема.
— Ану, обшукайте його, — наказав старший лейтенант.
Зв’язківець вивернув кишені Карлова. На столі з’явилися ручний компас, годинник, кисет з тютюном, якісь папірці і посвідка поліцая.
— Документів, виходить, нема, іуда, — із злістю промовив старший лейтенант і підніс до обличчя Карлова посвідку. — А це що?
— Та вона ж не моя!
Георгій пояснив, звідки в нього документи і шинель поліцая.
— Так от, — лейтенант повернувся до зв’язківців, — одведіть його в особливий відділ. Знаєте де? Ці трофеї теж з собою візьміть, — кивнув він на стіл. — Можливо, там повірять його вигадкам.
— Ну, йди, хутко! — конвоїр вказав на двері.
Георгій вийшов посміхаючись. Становище, в яке він потрапив, було просто курйозне. «А все-таки дійшов, добрався до своїх», — подумав він.
Щоправда, не так уявляв він свою зустріч з радянськими бійцями, коли брів ночами по сніговій цілині. Не такої зустрічі він сподівався й тоді, коли, дубіючи на морозі, пересиджував у сіні короткий зимовий день.
«Нічого, зараз подзвонять у штаб повітряної армії, і все з’ясується», — заспокоював себе Карлов.
Він ішов вулицею станиці, і люди з ненавистю дивилися на нього. Ось двоє бійців вискочили з хати по пояс голі і почали обтиратися снігом. Побачивши поліцая, один з них плюнув у його бік. Другий, стиснувши кулаки, підійшов з більш войовничими намірами.
— Відійди! — гукнув на нього конвоїр.
— Чого з ним панькатися, пристрелив би давно, — порадив боєць.
— Ще пристрелять, — відповів конвоїр, цілком поділяючи думку товаришів.
Карлов подивився на бійців. І хоч не знав за собою ніякої провини, мимоволі опустив голову, щоб не бачити їхніх презирливих поглядів.
На хвилину він відчув себе самотнім серед людей у знайомих солдатських кожушках, з рідними зірочками на шапках, серед людей, що були для нього такі дорогі і близькі.
«Які слова знайти, щоб вони повірили мені? — подумав Георгій і сам собі відповів: — Ні, не повірять вони… не повірять жодному слову людини, одягненої у шинель зрадника».
Георгій уявив собі, як будуть здивовані бійці, коли їм скажуть, що він не поліцай, а радянський льотчик.
Карлов посміхнувся: «Швидше б тільки вони узнали!»
— Хоч як вовк ховався, а все одно попався, — такими словами зустрів його капітан в особливому відділі.
Зв’язківець доповів капітанові, що зрадник щось робив з проводами зв’язку, і поклав на стіл зброю, компас, годинник і документи поліцая.
— Виходить, не встиг дати дропака з хазяями? — ущипливо запитав капітан. — Він узяв з столу шкіряний портсигар, вийняв з нього цигарку і, розминаючи пальцями тютюн, пильно подивився Карлову в очі.
— Ну, розповідай, за скільки продав Батьківщину?
— Я не зрадник. Це непорозуміння. Я льотчик-штурмовик, — Георгій назвав номер свого полку. — Подзвоніть, будь ласка, в штаб повітряної армії. Вам скажуть, що мене збили кілька днів тому.
— Є така наволоч, що умудряється і за один день Батьківщину зрадити, — сказав капітан. — А куди дзвонити, ми й самі розберемося. Правду казатимеш? — кинув він на Карлова похмурий погляд.
— Та я ж правду кажу, — якомога переконливіше відповів Карлов.
— Що ти робив з проводами? Навіщо вони були тобі потрібні?
— Хотів дізнатися, хто в селі, от і подивився, чий провід.
— Ну, так. Упевнився, що наш, а втекти не встиг.
Георгій мовчав.
— Сідай, — капітан вказав на табуретку, яка стояла біля столу.
Георгій сів, зняв рукавиці.
— Дозвольте взяти годинник, — попросив він.
— Візьми.
— Тут на звороті написано, хто я такий, — сказав льотчик, показуючи на кришку годинника.
— «Георгію Карлову за дострокове збирання врожаю», — вголос прочитав уповноважений особливого відділу і посміхнувся.
«Нарешті таки повірив», — вирішив Георгій, полегшено зітхнувши.
— Отже, годинник за трудові подвиги одержав. А це, — капітан кивнув на німецький пістолет, — за службу фюреру?
Раптовий вибух не справив такого враження на Пузанка, як ці капітанові слова на Карлова.
Він весь напружився, зціпив зуби і похилив голову. Георгій розумів, що коли б партійний квиток і документи були з ним, йому не довелося б мати таку розмову, не довелося б вислухувати образи, і він тепер каявся, що не заховав документи десь під одягом.
Міркуючи над цим, Георгій машинально трохи підняв ліву руку і почав надівати годинника.