Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Це не знадобиться, — шепнув мені Вірна Смерть. — Віннету сам впорається з цілою бандою таких негідників.
Впершись руками в стегна і широко розставивши ноги, розбійник став перед індіанцем і вимовив:
— Що ти загубив у Матаґорді, червона шкуро? Зарубай собі на носі, ми тут не любимо дикунів.
Віннету навіть не глянув на негідника, підніс кухоль до губ, зробив добрячий ковток, прицмокнув язиком, смакуючи напій, і поставив кухоль назад на стіл, наче нічого не чув.
— Ти що, оглух, червономордий? — розлютився колишній наглядач. — Що ти тут загубив? Ти — шпигун. Хуарес — теж червона шкура, і всі червоношкірі шпигують на його користь, але ми — за імператора Макса і вішаємо кожного індіанця, чия пика нам не подобається. Давай, крикни голосніше, так, щоб на вулиці почули: «Хай живе імператор Макс!» — або ми підвісимо тебе на першому ж дереві.
Віннету і цього разу не вимовив ні слова у відповідь. На його обличчі не було й сліду хвилювання.
— Я до тебе звертаюся, червоний собако! Відповідай! — закричав розлючено ватажок зграї і схопив Віннету за плече.
Індіанець легко ухилився від руки негідника і схопився на ноги.
— Назад! — вигукнув він. — Я не терпітиму виття койота у своїй присутності!
Койот — це американський шакал, тварина, яку зневажають індіанці. В очах червоношкірих немає нічого більш принизливого і зневажливого, ніж порівняння з койотом.
— Койот?! — аж зайшовся від крику бандит. — Та за таку образу ти заплатиш кров’ю! Негайно! На місці!
Він вихопив револьвер, але тут сталося те, чого колишній наглядач ніяк не сподівався: одним ударом індіанець вибив у нього з рук зброю, схопив за ремінь, підняв і з розмаху жбурнув у вікно. Дерев’яна рама розлетілася на друзки, уламки скла засіяли підлогу кнайпи і бруківку, а сам негідник важко гепнувся на вулицю.
Звичайно ж, усе сталося значно швидше, ніж я розповідаю. Дзвін битого скла, виття псів і скажений рев банди заглушив дзвінкий голос Віннету. Індіанець встиг підійти до розбійників і запитав, показуючи рукою на вікно:
— Ще хтось хоче вийти на вулицю тим же шляхом? Хай скаже!
Водночас вождь апачів підійшов надто близько до однієї з собак, і та спробувала вкусити його, але він так сильно штовхнув тварину, що вона з жалібним виттям сховалася під стіл. Перелякані негідники позадкували і від страху позамовкали. Віннету без зброї в руках нагадував муштрувальника диких тварин, який сам-один заходить у клітку, одним поглядом угамовуючи хижаків.
Раптом двері різко відчинилися — і на порозі виріс викинутий у вікно громило. По порізаному уламками скла обличчю струменіла кров. Він вихопив ніж і з шаленим криком кинувся на Віннету. Апач відступив на крок убік, перехопив руку з ножем, обхопив суперника руками, підняв і гримнув об підлогу з такою силою, що той знепритомнів і лежав непорушно. Жоден зі зграї не спробував заступитися за нього або допомогти отямитися. Віннету спокійно, ніби нічого не сталося, допив пиво, жестом підкликав господаря, який тремтів за стійкою, і поклав йому на долоню маленький жовтий камінчик, який дістав з мішечка на поясі.
— Візьміть це за пиво і за розбите вікно, містере, — сказав індіанець, — як бачите, дикун платить борги. Сподіваюся, що й від цивілізованих людей ви отримаєте все сповна. Вони не можуть стерпіти біля себе «червону шкуру», тому я, вождь апачів Віннету, йду геть, але не тому, що боюся, а тому, що мені справді не місце серед людей, у яких обличчя світлі, а душі темні.
Апач взяв гвинтівку і неквапливо вийшов надвір, не глянувши більше ні на кого, навіть на мене.
Бандити знову пожвавилися. Їх мучила цікавість сильніша, ніж гнів, сором і співчуття до непритомного товариша. Насамперед вони запитали в господаря, чим розплатився індіанець.
— Золотим злитком, — відповів той, показуючи самородок завбільшки з волоський горіх. — Потягне доларів на дванадцять. Червоношкірий по-королівськи заплатив за прогнилі віконні рами і побите скло. Мені здалося, в нього повний мішечок таких камінців.
Пролунали розлючені вигуки: мерзотників обурило те, що в індіанця є стільки золота. Золото господаря передавали з рук в руки, оцінюючи його вартість. А ми, скориставшись моментом, розплатилися і вийшли на вулицю.
— Ну, і яке враження справив на вас індіанець? — запитав мене Вірна Смерть, коли ми опинилися за порогом кнайпи. — Іншого такого ви не знайдете в усій Америці. Ці бандити злякалися його, як горобці сокола. Шкода, що більше не вдасться побачитися з ним. Треба було б піти за ним назирці й розпитати, яким вітром його сюди занесло, що він робить, зупинився у прерії чи зняв номер у готелі. Адже має ж він десь залишити свого коня! Бо індіанець з апачів, тим більше сам Віннету, не буде подорожувати пішки. Однак і ви, сер, зовсім не боягуз і вмієте постояти за себе. Я трохи аж злякався за вас, бо заводитися з такими бандитами завжди небезпечно. Але з собакою ви розправилися так уміло, що незабаром вас перестануть називати ґрінгорном. А ось і наше житло! Чи підемо туди? Бо я не маю ні найменшої охоти. Такий старий мисливець, як я, лізе в кам’яні будинки лише в разі крайньої потреби. Я почуваюся там не дуже добре, і тільки блакитне небо над головою діє на мене заспокійливо. Погуляймо ще трохи мальовничими околицями Матаґорди. Дуже миле містечко, правда? Треба ж нам якось згаяти час. А може, хочете зіграти в карти?
— Ні. Я не гравець і не маю наміру захоплюватися грою.
— Дуже