Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Вивіска не обдурила: там справді було все, що треба в тутешніх умовах, включно з рушницями та кінською збруєю.

Те, що відбулося потім, нагадувало сцену з учнем, якого батько привів на ярмарок і якому дозволено лише несміливо натякнути про свої бажання; отримає ж він тільки те, що вибере йому батько. Вірна Смерть відразу ж заявив господареві, що той повинен прийняти мій одяг і вміст моєї валізи в обмін на відібрані нами товари. Торговець погодився і послав по валізу, потім оцінив речі, а Вірна Смерть тим часом вибирав мені спорядження вестмена на свій розсуд. Я став власником чорних шкіряних штанів, пари високих чобіт, червоної вовняної сорочки, червоної жилетки з безліччю кишень, чорного вовняного шалика, мисливської куртки з нефарбованої оленячої шкіри, шкіряного пояса завширшки дві долоні, мішечка для куль, мішечка для тютюну, люльки, компаса. Крім того, я отримав сомбреро, онучі замість шкарпеток, вовняну накидку з отвором для голови, ласо, ріг для пороху, кресало, ніж, сідло з кобурою і вуздечку. Потім ми довго вибирали рушницю. Прихильник старих і випробуваних зразків, Вірна Смерть відкидав усе нове і нарешті зупинив свій вибір на старенькій рушниці, на яку я б не звернув уваги. Він роздивлявся її як знавець, зарядив, вийшов на вулицю і вистрілив у різьблення на даху далеко від нас. Куля влучила в ціль.

— Чудово! — задоволено промовив старий. — Ця зброя чогось варта. Вона була в добрих руках і цінніша за всі новомодні забавки, які тепер називають зброєю. Її зробив хороший майстер, і вона ще не раз підтвердить його майстерність. О, мало не забув: нам потрібна форма для куль. Тут же купимо і свинець, а вдома віділлємо добрий запас куль, щоб вистачило налякати всю Мексику.

Взявши для рівного рахунку ще кілька дрібниць, як-от абсолютно непотрібні, на думку мого товариша, носовички, я пройшов до задньої кімнати переодягнутися. Коли повернувся в обновках, старий оглянув мене і схвально крекнув.

Десь у глибині душі я сподівався, що він нестиме моє сідло, але помилився. Він закинув мені на спину вузол з усім купленим добром і виштовхав за двері.

— Отже, — промовив він із посмішкою, — подивимося, чи слід нам соромитися. Будь-яка розумна людина вважатиме вас джентльменом, а думка дурнів нас не цікавить.

Тепер я зовні нічим не відрізнявся від нього і терпляче тягнув свої пожитки в готель, а Вірна Смерть крокував поруч, підсміюючись із мене.

У готелі старий влігся спати, а я пішов шукати Віннету. Я все ще перебував під враженням від зустрічі у кнайпі, де насилу стримався, щоб не кинутися до нього з обіймами й вітаннями. Я не знав, що привело його в Матаґорду і що він там шукав, чому він вдав, ніби ми не знайомі. Напевно, він мав дуже вагомі причини, щоб вчинити саме так. Мені дуже хотілося поговорити з ним, і він, безумовно, хотів того самого, тому я сподівався відшукати його десь поблизу. Він мав би простежити за нами й бачити, що ми повернулися в готель. Отже, його слід було шукати неподалік від нашого притулку. Я обійшов будинок іззаду і справді побачив Віннету, він стояв за сотню кроків біля самотнього дерева. Помітивши мене, він покинув свій спостережний пост і повільно рушив до лісу. Незабаром він зник за деревами. Я пішов за ним, і коли дістався до узлісся, друг вийшов мені назустріч, його обличчя аж світилося від радості. Він вигукнув:

— Чарлі, брате мій, я такий радий нашій зустрічі! Так після темної ночі ранок радіє сонцю.

Він обійняв мене і поцілував.

— Ранок знає, — відповів я, — що після ночі обов’язково зійде сонце. Проте ми з тобою не сподівалися, що зустрінемося тут. Я щасливий, що можу говорити з тобою.

— Що привело тебе в це місто? У тебе тут справи чи ти їдеш звідси до нас, на Ріо-Пéкос?

— Я опинився тут волею обставин.

— Мій білий брат розповість мені про ці обставини і про те, що сталося з ним із моменту нашої розлуки на Ред-Рівер?

З цими словами Віннету відвів мене в глибину лісу, де ми могли сісти поруч і розмовляти, не побоюючись чужих вух. Тримаючи його руку в своїй, я розповів йому про всі події, які відбулися зі мною за час нашої розлуки. Він вислухав мене, не перебиваючи питаннями, кивнув головою і вимовив:

— Ми розмітили стежку для вогняного коня, щоб ти міг отримати гроші. Але ураган забрав їх у тебе. Якби ти залишився з апачами, то був би в пошані й ніколи не мав би потреби в грошах. Мій білий брат вчинив мудро, коли не став чекати мене в Сент-Луїсі у містера Генрі, бо мої справи не привели б мене туди.

— Мій брат наздогнав убивцю-Сантера?

— Ні. Злий Дух допомагає Сантерові, а добрий Маніту відвернувся від мене і дозволив йому втекти. Він пішов до солдатів у південних штатах і там загубився серед тисячі людей. Але мої очі рано чи пізно відшукають його, де б він не ховався, і тоді розплата настане. Але поки що мені довелося повернутися на Пекос, так і не досягнувши мети. Наші воїни всю зиму оплакували смерть Інчу-Чуни і моєї сестри. А потім багато племен апачів вирішили перейти до Мексики і взяти участь у боях, і я їздив по пуебло, щоб відмовити їх від цього. Мій брат чув про червоношкірого президента Хуареса?

— Так.

— І як думає брат мій, хто правий: Хуарес чи Наполеон?

— Хуарес.

— Ти думаєш так само, як і я. Прошу тебе, не питай, що привело мене в Матаґорду, навіть тобі я не можу сказати всієї правди, бо дав клятву зберігати таємницю самому Хуаресові, якого зустрів в Ель-Пасо-дель-Норте. Ти повинен наздогнати цих двох білих і ти шукатимеш їх навіть після нашої зустрічі?

— Так. Це мій обов’язок. Може, ти зможеш поїхати зі мною, Віннету? Я