Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

І ось в Колумбусі на берег зійшов добрий десяток спокійних пасажирів, а їхнє місце зайняли п’ятнадцять-двадцять п’яних негідників, чия зухвала поведінка не провіщала нічого доброго. Компанія бандюків зустріла їх радісними вигуками. Обидві зграї об’єдналися, і незабаром стало очевидно, що атмосфера на судні стає все більш вибухонебезпечною. Бандити штовхали всіх, хто опинявся на їхньому шляху, падали з розгону на чужі місця, не питаючи дозволу, намагалися всім своїм виглядом показати, хто там господар. Капітан дозволив їм шуміти скільки завгодно, вважаючи, що на них краще не звертати уваги. Він явно вирішив не втручатися, поки бешкетники не заважали йому вести пароплав, і залишив пасажирів самотужки захищати свої права. У його зовнішності не було жодної типової для янкі[37] риси. Статуру мав повнувату, що рідко буває в американців, а його доброзичлива посмішка на рум’яному обличчі скидалася радше на німецьку. Більшість бандитів пішли до ресторану. Звідти долинали гучні крики, дзвін битого посуду і пляшкового скла, а потім на палубу викотився негр-офіціант. Він видерся на капітанський місток і почав нарікати, що його відшмагали батогами й погрожують повісити на трубі пароплава.

Тут обличчя капітана стало серйознішим. Він ретельно перевірив курс судна і попрямував до ресторану; коли він проходив повз нас, назустріч йому вибіг кондуктор.

— Капітане, — квапливо і тривожно заговорив він, — не можна більше спокійно дивитися на те, що роблять ці люди! Висадіть на берег індіанця, а то вони повісять його за те, що він вчора побив одного з них. Крім того, на борту ще й двоє білих. Не знаю, чим вони їм не догодили, але їх збираються лінчувати[38], бо вони стали свідками бійки з індіанцем, а ще вони нібито шпигують на користь Хуареса.

— Чорт! — вилаявся капітан. — Справа серйозна. Хто ці двоє білих?

І він уважно оглянув пасажирів.

— Це ми, — сказав я, наближаючись до капітана.

— Ви? — здивувався він, уважно дивлячись на мене. — Якщо ви шпигун Хуареса, то я готовий з’їсти на сніданок мою баржу. Я не дозволю їм зачепити вас. Я — німець, і ваша політика мене не обходить.

— Німець? То ми земляки!

— Ми негайно причалимо до берега, ви зійдете й уникнете небезпеки. А завтра сядете на наступний пароплав.

— Я не згоден. Я не можу чекати до завтра.

— Справді? Спробуємо щось придумати, зачекайте.

Він підійшов до Віннету і щось йому сказав. Апач із презирством негативно похитав головою і відвернувся від капітана. Той повернувся до нас і трохи зніяковіло оголосив:

— Так я і думав. Червоношкірі — впертий народ. Він теж відмовляється зійти на берег.

— Але тоді всі троє загинуть! — жахнувся кондуктор. — Бандити не на жарт розперезалися. Екіпаж із ними не впорається.

Капітан задумливо дивився в далечінь. На його похмурому обличчі раптом з’явилася усмішка, ніби йому спало на думку щось веселе.

— Зараз я з цими негідниками зіграю такий жарт, що вони надовго нас запам’ятають, — сказав він. — Але ви, джентльмени, повинні чітко виконувати мої інструкції й у жодному разі не застосовувати зброю. Сховайте ваші рушниці під стільці, туди, де лежать сідла, і не намагайтеся чинити опір, від цього ваше становище тільки погіршиться.

— Чорт! Ви думаєте, ми дозволимо так просто лінчувати себе? — буркнув Вірна Смерть.

— Ні. Але не встрявайте в бійку, а моя хитрість спрацює у потрібний момент. Ми охолодимо запал цих негідників ваннами. Покладіться в усьому на мене, зараз немає часу на докладні пояснення. А ось і вони!

І справді, бандити вийшли з ресторану. Капітан відвернувся від нас і віддав якийсь наказ кондукторові. Той побіг до стернового, біля якого стояли двоє матросів з екіпажу, а незабаром він, швидко жестикулюючи, розтлумачував щось іншим пасажирам. Що він робив далі, я вже не міг побачити, бо ми обидва з Вірною Смертю мусили зосередити всю свою увагу на супротивниках і не спускати з них очей. Єдине, що я встиг помітити, — джентльмени, які не належали до банди, зібралися всі разом на юті[39].

Щойно добряче підпилі негідники вийшли з ресторану, як ми відразу ж опинилися у їхньому щільному оточенні. Ми послухалися наказу капітана і сховали рушниці під стільці.

— Це він, — закричав наш учорашній супротивник, показуючи на мене. — Він шпигує для північних штатів і для Хуареса, ще вчора він був одягнений джентльменом, у новесенькому костюмі, а сьогодні переодягнувся у трапера. А навіщо йому переодягатися? Це він учора вбив мого собаку, а його приятель погрожував мені револьвером.

— Так, це шпигун із Півночі, — підхопили інші. — Навіщо він переодягнувся? Це доказ того, що він — шпигун. А до того ще й німець! Судити його! Повісити! Геть північні штати! Геть янкі!

— Що сталося, джентльмени? — запитав із містка капітан. — На судні слід дотримуватися порядку, не шуміти й не порушувати спокою пасажирів.

— Не втручайтеся не в своє діло, сер! — заревів хтось із бандитів. — Ми якраз і збираємося встановити порядок. Ви краще скажіть: у ваші обов’язки входить перевезення шпигунів?

— У мої обов’язки входить перевезення людей, які заплатили за проїзд. Якщо до мене прийдуть лідери жителів Півдня, я теж пущу їх на борт, візьму плату за проїзд