Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Голова індіанця не була покрита, у чорне з синявою волосся, стягнуте на потилиці вузлом, була вплетена шкіра гримучої змії. І хоч його не прикрашало ні орлине перо, ані якийсь інший знак високого становища, відразу було ясно, що він — прославлений воїн. Красиве мужнє обличчя з римським профілем, вилиці не випиналися, як у більшості його земляків, м’яко окреслені губи немов трохи підпухлі, а шкіра обличчя, матова і світла, мала ледь помітний мідний відтінок. Одне слово, у дверях стояв Віннету, вождь апачів, мій кровний побратим.
Він на мить зупинився, швидко темними очима оглянув зал і відвідувачів, потім увійшов і сів ближче до нас і подалі від бандитів, які втупилися у нього.
Я вже підняв ногу, щоб підбігти до нього і привітатися, але він не звертав на мене уваги, хоча, ясна річ, бачив і точно впізнав. Мабуть, він мав вагомі причини не проявляти дружніх почуттів, і я теж стояв на місці, всім своїм виглядом демонструючи повну байдужість до індіанця.
З виразу його обличчя я зрозумів, що він умить зрозумів ситуацію та правильно все оцінив: з легким презирством примруживши очі, Віннету ще раз подивився на наших супротивників, а коли я і Вірна Смерть заховали револьвери і знову сіли до столу, на його губах промайнула ледь помітна схвальна усмішка.
Поява Віннету справила на всіх таке враження, що в залі запанувала тиша, ніби в церкві. Господар, заспокоєний мовчанням бешкетників, висунув голову в ледь прочинені двері, а переконавшись, що небезпека минула, зважився вийти в зал.
— Будь ласка, подайте мені кухоль пива. Німецького пива, — звернувся до нього індіанець приємним чистим голосом бездоганною англійською.
Ввічливість і хороші манери Віннету подіяли на бандитів, як червона ганчірка на бика. Вони схилилися головами одне до одного і почали перешіптуватися. Погляди, які вони кидали на індіанця, не провіщали нічого доброго.
Віннету принесли пиво, він підняв кухоль, подивився на рідину на світлі, скуштував і задоволено прицмокнув.
— Чудово! — похвалив він напій. — У вас справді хороше пиво. Великий Маніту білих людей навчив їх багатьох корисних речей, і пивоваріння — одна з найкращих.
— Не можу повірити, що це каже індіанець! — тихо сказав я старому мисливцеві, далі прикидаючись, ніби вперше бачу Віннету.
— Проте це індіанець, і то справжнісінький, — так само тихо відповів мені Вірна Смерть.
— Ви знаєте його? Ви з ним зустрічалися раніше. Хто він такий?
— Мені ніколи не випадало бачити його, але одяг, зовнішність, вік і, головне, рушниця дає мені можливість припустити, хто саме до нас завітав. Куля, випущена з цієї гвинтівки зі срібними цвяшками, завжди потрапляє в ціль. Вам пощастило, юначе, ви маєте честь бачити найвідомішого індіанського вождя Північної Америки, Віннету, вождя апачів і найсміливішого воїна всіх індіанських племен. Його ім’я знають і в палацах, і в хатинах бідняків, про нього розповідають легенди біля кожного багаття. Віннету справедливий, розумний, чесний, безмежно відважний, тримає своє слово, майстерно володіє всіма видами зброї, він друг і захисник усіх червоношкірих і білих, які потребують допомоги, відомий на всій території Сполучених Штатів і за їх межами як герой Дикого Заходу.
— Але де йому вдалося так добре вивчити англійську і звідки в нього манери білого джентльмена?
— Він багато часу проводить на Сході. А крім того, розповідають, що один відомий європейський учений потрапив у полон до апачів. Червоношкірі не стратили його і поводилися з ним настільки добре, що він вирішив залишитися з ними. Він був учителем Віннету, однак сумніваюся, що індіанці перейняли його філантропічні погляди, тож імовірно, що врешті-решт і сам учений загинув від рук дикунів.
Вірна Смерть говорив пошепки, так тихо, що я ледве розрізняв слова. Але індіанець, який сидів за кроків п’ять, повернувся до нас обличчям і сказав:
— Вірна Смерть помиляється. Білий учений добровільно прибув до апачів, де його зустріли гостинно. Він став учителем Віннету і навчив його відрізняти гріх від чесноти, а правду від брехні. Жодна волосинка не впала з його голови від рук апачів, які поважали й шанували його як старшого брата, і ніколи він не тужив за білими побратимами. А коли він помер, на його могилі посадили дуби. Білий учитель потрапив у вічнозелені прерії, де обрані живуть у мирі і з любов’ю споглядають Великого Маніту. Колись Віннету знову зустрінеться з ним і забуде про ненависть, яка панує на землі.
Вірна Смерть був неймовірно вдоволений тим, що Віннету впізнав його. Обличчя старого випромінювало радість, коли він запитав червоношкірого:
— Невже, сер, ви знаєте мене?
— Я ніколи не бачив вас раніше, але впізнав відразу ж, коли увійшов. Ви — той знаменитий мисливець, чиє ім’я знають навіть у Лас-Анімас (невелике селище посеред пустельної улоговини Больсóн-де-Мапíмі[32]).
Після цих слів він відвернувся, демонструючи, що обмін люб’язностями закінчився. За весь час розмови жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, немов висіченому з каменю мідного кольору. Тільки вуха час від часу посмикувалися. Тепер він сидів, занурений у власні думки, і його наче зовсім не цікавило те, що відбувалося за спиною.
Наші супротивники далі перешіптувалися, ствердно кивали головами і, здається, вже дійшли якоїсь згоди. Вони не знали, що за індіанець сидить коло них, і не спромоглися прислухатися до нашої розмови, щоб з’ясувати, хто він такий. Зазнавши поразки від нас, вони горіли бажанням відігратися на «дикунові» і всім
